Розділ без назви (4)

- Дякую тобі, сину.

- Що за місце? Куди я прийшов, де ми знаходимося?

- Ми – на останньому прогоні Сходів-у-Небо, як бачиш, – посміхнувся Корвін. Від цієї посмішки навколо очей у нього пробігли маленькі промінчики зморшок. Пол не пам’ятав батька, який усміхався. – Ти дістався сюди врешті-решт.

Здогад сяйнув йому.

- Невже ти весь цей час просидів тут?

- Ти вгадав, – сумно відповів Корвін. – Увесь цей час я був тут, спокутуючи свою провину, і чекав на тебе. А разом з тобою – дозволу на повернення.

- До чого тут я? Яка провина? Дозволу на повернення? Від кого?

- Від міста, – і Корвін вказав на скляну кулю, що стояла біля його ніг.

То була іграшка – з таких, що часто купують до новорічних свят. Прозора куля, яку треба потрусити, і тоді всередині починає падати сніжок. Дітям подібні іграшки швидко набридають, бо довго гратися такими нецікаво, а от дорослі полюбляють прикрашати ними інтер’єри домівок на зимові свята. Зазвичай ці іграшки маленькі, але та, що стояла на прогоні, була розміром з кавун, а в її великому скляному нутрі розташувалося справжнісіньке місто надзвичайно тонкої майстерної роботи: будиночки, вулички, парканчики, майданчики… На жаль, основа іграшки, на якій трималася сфера, була зламана – рівно посередині зміїлася товста тріщина, що розділяла місто навпіл. Крізь цей розлам на прогін витекла вся рідина, що тримала штучні сніжинки, і маленькі білі крихти осіли товстим шаром уздовж усього міста. Неподалік від тріщини з мініатюрного засніженого парку збігали вгору дивні сходи, що сягали аж самої скляної верхівки.

Пол закляк. Розуміння невпинно накривало його, але він інстинктивно намагався зберегти себе від цього знання, відмовляючись повірити.

- Це… – почав він, і замовк, не в змозі говорити.

- Так. Це місто, що я створив, – Корвін уважно спостерігав за його обличчям. – Іграшка, яка перетворилася на живий світ.

Блискавкою майнула згадка – блакитне сяйво, істота, ляльки.

- Пан Зет…

- Той, що зайняв місце власника театру, – лише божевільний провидець, що має дар бачити картини майбутнього. Йому подобається розігрувати їх за допомогою своєї колекції ляльок. Також йому подобається вважати, що цими виставами він власноруч створює майбутнє… Але це не так, – Корвін додав зневажливо: – Він просто прийшлий ясновидець – і до того ж, не дуже вправний.

- Я… О. Тоді… Виходить, він нічим не керував?

- Саме так. Ляльки ні до чого. Ми самі у відповіді за власну долю, – посміхнувся Корвін.

- Зачекай, батьку… Повернімося до міста. – Крук потрусив головою. – Я нічого не розумію. Що це за іграшка?

- Я маю багато пояснити тобі, Поле, – зітхнув Корвін. – Навіть не знаю, з чого почати.

- Поясни мені це! – Пол тицьнув пальцем у бік кулі. – Що за диявол? Ти хочеш сказати, що ми всередині цього? Місто – лише іграшка?