Розділ без назви (4)

- Людина. Ти кажеш «людина». Ха! – Пол трусонув маріонеткою і скрикнув: – Та я лише іграшка в твоїх руках!

- Не в моїх, пане Крук, не в моїх, – пан Зет зблиснув моноклем. – На цьому нашу розмову закінчено. Прощавайте.

* * *

Він плентався над прірвою в снігу. Плащ розхристаний, капюшон за спиною, шарф ледве закриває горло. Ноги несли завченим маршрутом до Блокпоста. Зазвичай він ніколи не ходив цією дорогою в сутінках – занадто небезпечно – однак у ті хвилини Крук навіть не розумів, на якому світі перебуває. Груди розривали лють і відчай, а серце відмовлялося повірити. Він не бажав визнавати, що все його життя від початку до кінця було не більше ніж ляльковою виставою в руках потойбічної істоти, яка так вдало прикидалася власником театру. Це недопустимо, це абсурдно, такого бути не може! Він відмовлявся повірити, як у розмові з Арктуром в Муніципалітеті відмовлявся повірити свідченням теки з кабінету дві тисячі дванадцять. І зрештою з’ясувалося: Пол мав рацію, коли не повірив!

Але то були здобуті другом папірці, а тут Пол на власні очі побачив, як маріонеткою, що зображувала його самого, якесь загадкове створіння розіграло сценку з майбутнього дня. І сценка повторилася, слово в слово, рух у рух! У що ж тоді вірити? Виходить, Пол не жив ніколи по-справжньому, лише втілюючи у реальність вигадані кимось сценки. Як це робила армада інших незчисленних маріонеток, навіть не здогадуючись про те, що їхні плани, мрії, почуття та звершення не більше, ніж чиясь гра, а самі вони – лише великі іграшки на незримих нитях.

Ця думка розривала голову. Він не міг змиритися з нею! Наче тавро, наче шрам на обличчі, вона безперестанку пекла його до нестями. Крука хитало наче п’яного, виглядав він кепсько. Якби не страхітлива маріонетка в руці, то він, певно, змусив би себе забути про все це! Він зміг би переконати себе, що все було жахливим сновиддям, зміг би жити, як до цієї ночі, – аби тільки не цей клятий ляльковий свідок… Крук спинився й обернувся до туману, що стіною погойдувався над чорною зміїстою пащекою Розламу.

- Якщо від цієї ляльки бодай щось залежить, то я зараз помру! – скрикнув надсадно Пол, замахнувся і зусісил жбурнув маріонетку в провалля.

Останньої миті, коли лялька вирвалася з його руки, він злякався. Але повернути маріонетку вже не було змоги, і лишалося тільки чекати завмерлим серцем.

Спливали довгі секунди. Як легко без цієї ляльки! Чому досі нічого не відбулося? Чи Розлам справді бездонний? Чи ця клята маріонетка просто не має ніякої сили?

Авжеж, не має, почувся в голові трохи насмішкуватий голос пана Зета. У твоїх руках – не має…

Пол закричав і помчав щодуху до Блокпоста. Ноги несли його через Міст, перед очима знову поставала страхітлива картина в блакитному сяйві, а нутро розпирало від пережитого жаху. Музика, йому потрібна музика Амадеуса, вона зцілить і відновить, змусить забути цю кляту ніч, змусить забути все погане… Як добре, що у світі існує така музика! Швидше, швидше, швидше…

Він вибіг на Західний Берег і мерщій кинувся до Собору. Біля зачинених дверей височіла знайома горбата постать у чорному плащі з дворучним мечем у руках.

- Мені негайно треба до Собору! – випалив Крук, намагаючись відновити дихання. – Я віддам усі свої гроші!

- Ні, Пол Крук, – хитнув головою у капюшоні велетень. – Двері Собору зачинені для тебе.

Наче грім серед ясного неба.

- Зачинені? Це ще чому? – обурився Пол. – Але я хочу всередину! Я прийшов на концерт! Я бажаю почути музику. Ні, навіть не так – мені це вкрай необхідно! Ти не розумієш!

- Я все розумію, Пол Крук, але двері Собору зачинені для тебе, – пророкотав удруге вартовий.

- Диявол! Ти впустиш мене! – Пол схопився за револьвер. – Ти лише вартовий!

- Я – душа цього Собору, Пол Крук! – голос велетня загримів з такою силою, що Пол відступив на крок і примружив очі. – Я вирішую, кому пройти всередину, а кому лишитися ззовні!

Крук не знаходив слова, але його лівиця вже стискала револьвер, що цілився горбаню в капюшон.