Розділ без назви (4)

- Прощавай, Курте, – відповів Крук. Слова знайшлися легко, наче він довго готував їх. – Я радий, що зміг попрощатися з тобою.

Курт кивнув. Його яскраві очі більше не спалахували болючим божевіллям – вони перетворилися на зелений океан спокою.

За мить подоба Курта стала прозорою, наче зі скла, і він розчинився в повітрі. Пол, навіть не здивувавшись, постояв кілька секунд, обдумуючи, що тільки-но сталося. Курт помер і втрапив до потойбіччя? Чи це якась витівка Сходів? Шкода, що Курт зник так швидко, Пол би з превеликим задоволенням побазікав з ним. Мабуть, він знав, куди подівся брат?

Крук трохи почекав на появу когось іншого, але жодна з примарних постатей не поспішала підходити ближче, тож він безстрашно продовжив своє сходження.

Через деякий час – можливо, хвилину, а може, годину – перед Круком народилася нова примара. Тендітна рудоволоса дівчина у тонкому платті. Її одяг був такий білий, що засліплював. Пол бачив цю дівчину лише раз у житті, і то здалеку, але одразу впізнав її – і серце пришвидшено запульсувало.

- Прощавай, Поле Крук, – лагідно промовила дівчина. – Дякую, що потурбувався про мою сестричку.

- Прощавай, Авеліє. – Попри всі зусилля Крука, голос його тремтів. – Пробач, що я не міг врятувати тебе.

Авелія хитнула головою – мовляв, нема за що вибачатися – і подібно до Курта Резнікоффа розчинилась у повітрі.

Все, що відбувалося на Сходах, нагадало Круку випробування шиай-аренків, тільки зворотне: магічний туман, що народжує тіні знайомих людей, які промовляють до тебе, немов справжні. Тільки тоді, на болотах, той туман був сірим і згубним, схожим на той, чим дихав Розлам, а тіні намагалися вбити Пола. А тут, на Сходах, вони просто прощалися з ним – різні люди, які зустрілися в житті, але не встигли сказати йому щось важливе.

Наступною була дівчинка-провідник з Муніципалітету. Крук одразу згадав, як вона стояла попід стінкою з натовпом засуджених на розстріл чиновників, як гордовито й безстрашно дивилася на своїх катів, до останнього допомагаючи іншим.

- Прощавай, Поле Крук, – дзвінко промовила вона. – Я не тримаю на тебе зла.

- Прощавай, незнайомко, – як важко було говорити… Крук відчув, що сльози підступили до очей. – Пробач, що я не одважився захистити тебе.

Дівчина знизала плечима – мовляв, що вже вдієш – і, посміхнувшись, зникла вслід за Куртом та Авелією. Пол так і не дізнався, як її звали.

Одразу після неї з’явилися дві невисокі постаті – чоловіча й дівоча. Чоловік вбраний у шкіряні обладунки мисливця, міцне тіло прикрашають лінії татуювань, старе обличчя розмальоване чорною та білою глиною, на руці не вистачає пальців. Дівчина вбрана у просторе зелене плаття, що так пасує до її зелених чарівних очей, тонкі руки тримають невеликий білий згорток, пригортаючи до грудей.

- Прощавай, Макадегване, – мовить Аківензі, схиляючи покаянно стару голову. – Я прошу твого вибачення за мою провину.

- Прощавай, Поль-Крук! – каже Оде-Імін, а в її зелених очах виблискують сльози. – Згадуй нас із теплом на серці!

- Аківензі… Мінвенім… – сльози прориваються, і Крук плаче, протягаючи руки до рідних примар. Він так хоче побачити малятко у згортку! – Присягаюся! Я ніколи вас не забуду… Не йдіть! Побудьте зі мною ще трохи… Мінвенім, будь-ласка…

Але вони зникають. Оде-Імін наостанок лагідно усміхається йому, а Крук ридає ридма, у знемозі стримати біль та сльози. Ця зустріч остаточно спустошує його, і Пол ще довго збирається з силами, аби продовжувати своє нелегке сходження.

Тіні навколо зникли: тепер його оточувала суцільна молочна-біла пустеля. Чулися тільки стукіт його чобіт по сходах і шерхіт одягу. Можливо, Пол підіймався годину, може, – добу. Втома не брала його, голод і спрага залишилася далеко внизу, а він прагнув лише дістатися кінця сходів. Побачити, що очікує там.

Перед Круком виріс останній прогін. На ньому Сходи кінчалися. На прольоті хтось сидів – не примара з туману, а справжня людина. Почувши кроки Пола, незнайомець обернувся, швидко підвівся й зробив крок назустріч.