Розділ без назви (4)

- Я теж на це сподіваюся… – Пол раптом згадав: – А самого Арктура тут не було?

- Ні. Він пішов з міста й більше не повертався. Той, хто наважився підійматися Сходами, приходить кожен до своєї мети, а вони, зазвичай, унікальні, як і люди, – Корвін помовчав і додав: – Той, хто дійсно прагне, завжди знайде свої Сходи-в-Небо.

- Він і його брат Курт, який зрозумів правду про іграшку, бачили якусь даму в чорному. Я тричі зустрічав таємничого художника… Тобі про це нічого не відомо?

- Нічого. Але мені здається, що то можуть бути дві грані чогось або когось одного… Того, хто ніколи не являв себе наяву, але завжди рятував тебе від смерті.

- Ти кажеш про Ворона?

- Я не можу бути певним у цьому, сину. Може, так. Може, ні.

Чорт його зна, подумав Крук. Вирішу якось потім. А зараз треба отримати відповіді на решту питань. А їх – іще чимало.

- Почав було казати про документи, але потім збився з думки, – Пол перевів дихання. – Ось що я хотів сказати: один старий на болотах говорив, що Муніципалітет обманув Арктура.

- Той старий правду сказав. Не було ніякого експерименту – місто змінило моя воля! Я відправив тебе до столичного ліцею. Мене гнітило, що світ, створений колись моїми руками, настільки ниций, настільки далекий від ідеалу! Колись я мав необережність запросити Марка усередину фабрики. Після цього Тріумвірат дізнався про чорну панель. Я створив її про всяк випадок: боявся, якщо та зміюка відчує мою присутність, то спробує атакувати місто. Чорна панель була потрібна, щоб мобілізувати всі мої механізми для оборони… Вона не була засобом для загарбання влади! – розпачливо вигукнув Корвін. – Тому коли Сітіс, цей зухвалий покидьок, чия донька підсмажила живу людину, а син по ночах для розваги стріляв перехожих, запропонував мені узурпувати владу, – тоді й урвався мій терпець. Мені, творцю цього світу! Я вирішив зруйнувати місто, яке створив власними руками. Я бачив у ньому лише бруд і ницість. І мене нічого не тримало… Але коли я піднявся Сходами вгору, коли подивився ще раз у глибини скла, я зрозумів, що погарячкував. Що не зможу. Бо, крім бруду та ницості, було багато, що вартувало життя. Саме його я мав боронити, замість того, щоб знищувати місто. Проте я зрозумів це занадто пізно! Бо коли я спробував повернутися, місто не пустило мене. Воно не бажало, щоб у ньому жив той, хто може зашкодити його розвитку – я ж своєю волею фактично позбавив його нових поколінь! І жорстоко заплатив за цю помилку. Навіть не міг покінчити життя самогубством: після кожного стрибка прокидався біля іграшки на цьому прогоні живий і неушкоджений. Мене змусили сидіти тут і спостерігати за твоїм поверненням й усіма тими подіями, що спіткали тебе… Спостерігати без жодного шансу допомогти або хоч підказати щось, – Корвін помовчав, а потім важко зітхнув. – Але це все позаду. Ти знайшов мене. І я відчуваю дозвіл повернутися.

- Чому ти не розказав цього у своєму листі, батьку?

- Тоді я майже вирішив зруйнувати місто. Лист був про всяк випадок. Ти був у столиці… Втім, якби я написав правду, що б ти подумав? Ти вирішив би, що в старого остаточно поїхав дах.

- Мабуть, так… Я й досі не можу повірити, – похитав головою Крук.

- Розумію твої почуття. Я казав, що спочатку теж не міг повірити? – Корвін подумав трохи й усміхнувся. – Що ж, я маю ідею, як допомогти тобі з вірою. Дай-но мені свою скриньку, сину!

Пол занурив руку до внутрішньої кишені і без жодного сумніву протягнув батькові скриньку. Зоряний метал дуже нагрівся.

- Яка майстерна робота! – Корвін критично оглянув скриньку й провів пальцем по замку. І сталося диво: клацнувши, скринька відкрилася, і з неї полинула чарівна мелодія. – Ніхто не зміг би краще розпорядитися моїм спадком… А зараз поглянь усередину.

Крук, не вірячи власним очам, обережно заглянув у нутро скриньки. Востаннє він бачив його на болотах. Містечко зі сріблястого металу мало змінилося…

А потім Крук побачив мініатюрні людські фігурки, які рухалися вуличками й місточками, почув далеке відлуння багатоголосого гомону; зі скриньки віяв теплий подих життя, звучала невимовно прекрасна мелодія, подібна до тієї, що звучала у Соборі.

- Я… я… – Пол втратив мову.

- Так, сину. Ти пройшов важкий шлях і створив власний світ. Місто зі шматочка далекої зірки, над створенням котрого ти просидів стільки днів і ночей! Місто, в яке ти вклав частинку своєї душі й пам'ять про матір, котру любив, хоча й ніколи не знав. Місто зі схованим шматочком розбитого твоєю кулею Серця, змоченого у твоїй крові. Місто, напоєне чужими життями, омите у болотних водах, виповнене музикою зими… – промовляв Корвін урочисто. – Я пишаюся тобою.

Пол, утративши здатність говорити, прикипів поглядом до скриньки, і на його обличчі танцювали червоні сполохи іншого світу.