Розділ без назви (4)

- Можеш розстріляти у мене хоч всі набої, Пол Крук, – трохи тихше промовив вартовий. У його голосі не було агресії. – Але після того, як ти це зробиш, я відповім – і тоді в твоєму серці народиться сталь мого клинка. Чи ти, як справжній аристократ, надаєш перевагу відтинанню голови?

Крук зібрав останні залишки своєї сили волі й сховав револьвер.

- Вірне рішення. А тепер зберися з силами і прийми ще одне, – мирним тоном промовив горбань.

- Про що ти кажеш? – знесилено запитав Пол.

- Я кажу про те, що прийшов час рухатися далі, Пол Крук, – темрява в його капюшоні була така густа, що навіть очей не роздивитися. – Прощавай.

І подув вітер, що гнав його геть від храму. Крук, намагаючись осягнути прихований зміст слів вартового, безмовно розвернувся й пішов геть. Душа Собору… Що він мав на увазі? Крук знову лишився без відповідей. І без цілющої музики… З тяжким серцем та хворою головою Крук по старій пам’яті попрямував до Високого Міста, розбитий і розчавлений.

Західний Берег наче вимер. На шляху не зустрілося жодної живої душі. Крук наближався все ближче й ближче до свого зруйнованого маєтку, коли у голові сформувався найкращий вихід з нинішньої ситуації. Як казав вартовий Собору, «вірне рішення».

Куля в скроню буде саме таким рішенням. Курт Резнікофф мав рацію! Мабуть, він теж побачив цю істоту з тисячами маріонеток у блакитному сяйві й не зміг жити з цим знанням. Хоча ні – в останньому листі він писав про якусь скляну кулю… Навіть якщо вони мали різні причини, все одно Пол Крук закінчить так само. До руїн маєтку недалеко – там він це й зробить. Непогані декорації для останньої сцени! Фінал, гідний містечкової трагедії. Багатий син втрачає батьків і падає дедалі нижче, доки, знедолений та божевільний, не пускає собі кулю в скроні на засніжених залишках родинного дому… Будемо сподіватися, що пан Зет розіграє сцену невтішного плачу Ліонесси за втраченим другом. Ха-ха-ха.

Нога ковзнула, і Крук ледь не впав. Пол лайнувся, і коли підвів голову, перед ним стояв невисокий табурет. На табуреті сидів художник із пензлем у руках і завершував давно знайому картину: чоловік з револьвером у лівиці стоїть на дорозі, осяяній місяцем, під тінню воронового крила. Картина набула довершеного вигляду, а сліпець закінчував роботу над останнім елементом свого твору, яким виявилися чудернацькі сходи, що звивалися високо в небеса. Доріжка, що лежала перед озброєним чоловіком, вела саме до них.

- Диявол, – вражено промовив Крук. Думки про самогубство одразу стерлися. – Як просто… Як я увесь цей час міг бути таким сліпим?

Художник повернув до нього усміхнене обличчя з більмами очей і відповів:

- Усі дивляться, але не всі бачать. Був радий допомогти вам, пане Крук.

В обличчя Полу вітер кинув пригорщу снігу, і коли він змів його, художник зник.

Крук здійняв очі до небес і побачив Сходи-в-Небо – ті самі, що лишилися на Західному Березі, про які він зовсім забув і які, після повернення, подібно до решти мешканців міста, зовсім не помічав.

Жоден з учасників не додумався обійти дверей… Ах, Арктуре, як мені зараз не вистачає твоєї компанії! Де б ти не був – нехай у тебе все буде гаразд.

Уперше за день Пол усміхнувся й рішуче попрямував до міського парку.

* * *

Дістатися Сходів було нелегко: доріжки до них ніхто розчищав, і Крук довго торував шлях через височенні важкі намети. Як, як він міг забути про них? Якби не загадковий художник – біс його знає, ким він був насправді, звідки з’являвся й куди зникав – то Крук лежав би зараз із простреленою головою на руїнах родинного маєтку. Бездарний фінал!

Здолавши засніжені гони, Пол перевів дихання й оглянув забуті Сходи. Снігу на них вистачало, але він очікував гіршого. Цікаво, хто востаннє приходив сюди?

Місячне сяйво накинуло на сніги сріблясті іскринки. Немов у казці, подумав Крук. Ось про яке рішення казав загадковий вартовий Крижаного Собору. Серце заспокоїлося, тривожні думки згинули. Він бачив лише таємничі Сходи, про які так довго не згадував, а вони стали його спасінням і виходом з лялькового міста. Куди вони приведуть – невідомо, але це не лякало Крука.