Розділ без назви (4)

- Ні, ми не всередині іграшки, сину. Хоча саме вона дала місту перший образ. А згодом місто ожило й народилося в одному зі світів. Не дай очам обманути себе: зараз перед тобою лише початкова модель, прототип, проекція, тобто те, з чого місто починалося… Мікрокосм. Макрокосм. Всесвіту байдуже до розмірів.

- Не розумію, – нервово похитав головою Крук. – Нічого не розумію!

- Так, це потрібно осягнути. Потрібен час для усвідомлення. Я теж спочатку не вірив… У таке важко повірити. Але так воно й сталося: моє творіння ожило. Втілилося. Збагатилося мешканцями та історією. І коли я побачив це і спустився сходами до нього, – минуло не одне століття… Це було неймовірно, сину мій! Потрапити до світу, створеного твоїми власними руками!

- Деміург? Ти… – почав було Крук.

- Ні-ні-ні, що ти! – запротестував Корвін. – Куди мені до богів, сину! Я – звичайна людина. Полюбляю іграшки та механізми. Простий майстровий, ніякий не деміург. Я лише створив іграшку, яку бажав побачити. Так, я довго виношував ідею, багато місяців утілював її… але я і подумати не міг, що вона зможе от таким казковим чином прийти в реальність! Та й хто може на таке очікувати? А тут просто у твоїх долонях – справжнє диво… У ній так дивно, так химерно змішалися власна історія з клаптиками світу, з якого я прийшов…

Ось про що мені намагався розповісти Курт Резнікофф, зрозумів нарешті Пол. Ось про які болючі розбіжності у світі навколо він казав. Ось про яку скляну сферу він писав перед смертю… Він єдиний, хто зміг побачити, але так і не зміг осягнути причини. І врешті не витримав.

- Звичайна людина. Я не маю жодних надсил, я не можу змінювати законів всесвіту, перетворювати світло на темряву, а землю на воду, – продовжував тим часом Корвін. – Хоча, ні. Один-єдиний раз я таки змінив закон міста – і воно запам’ятало мені це, сповна потім відплативши…

- Не відхиляйся. Я намагаюся зрозуміти, – перебив його Пол. – Ти створив іграшку, в якій раптом з’явилося життя.

- Майже так. Місто… втілилося, так би мовити. Розумієш? Воно не могло зависнути десь у вакуумі, у якійсь порожнечі! Воно обрало собі місце і виросло на ньому, ставши часткою світу. Ця куля – його початкова форма … І все! Через неї я можу бачити, що коїться у всіх куточках міста.

Пол вдивився у глибини скляної сфери, і його наче підхопило на крила. Він стрімко летів із небес долі. Перед його очима постав Крижаний Собор, чорний зверху, білий зсередини, а поруч нього стояв вартовий-душа. Під чорним плащем ховалося створіння у сліпучо-білих одежах, чиї складені крила здавалися величезним горбом. Потім Крук побачив театр, сцену, потайні дверцята й блакитне сяйво, в якому істота, схожа на маленького хлопчика, захоплено розігрувало маріонетками якусь масштабну битву. Пол побачив Ліонессу, що вивчала якісь звіти, і Кларису, що спала в одній з кімнат дому правительки Західного Берега. Пол побачив Феррума з чорними мішками під очима, що сидів за столом у своїй кімнаті на фабриці, охопивши руками голову… А потім Крук виринув із глибин сніжної кулі.

- Колись я міг знищити місто, зруйнувавши цю іграшку. Я навіть збирався зробити це, – продовжував Корвін. – Але не зміг. І зараз місто живе цілком самостійно й незалежно від цієї кулі, в якій було створене. Місто обрало свою долю, коли люди, що населяли його, власноруч зламали опору, яку називали Стіною.

- А люди теж іграшкові? Несправжні?

- Ні, що ти! Забудь уже про початкову форму! Закресли, мовби її ніколи не було! Вона була відправною станцією. Збагни, що кулька нині – не більше, ніж пам’ятка. Мій світ вирвався зі створеної мною колиски, виріс, зміцнів і рушив своїм шляхом. Розумієш?

- Намагаюся. Важко осягнути таке за секунди. У мене світ вкотре перед очима перевертається! Тож місто втілилося… На землях, де вже жили інші люди, – почав розуміти Пол.

- Саме так, – кивнув Корвін. – Це не той світ, у якому я жив до створення іграшки. Потім стало ясно, що місто обрало не найкращу землю – місцева містична сила у подобі змії вважала ці угіддя своїми володіннями і дуже розлютилася нахабному втручанню.

- Он воно що. Тоді її слова набувають сенсу, – Пол згадав розмову зі Змією. – Тож ти справді приніс «кам’яну біду»… До твого відома, ця містична зміїна сила помстилася мені.

- Як? Ти був у її володіннях? Ти бачив її? – вражено перепитав Корвін. – Я бачив лише, як ти пішов з міста, бачив, як повернувся потім – але що було поза межами, я побачити не міг.

- Так, я був у її володіннях. Вона впізнала в мені твого сина і вбила мого первістка. Забрала життя твого новонародженого онука, – повідомив Пол сірим голосом.

- Прокляття на мою голову! – Корвін упав на коліна. – Пробач мені, сину! Пробач!..

А сам він вижив. Як завжди виживав. Навіть того не бажаючи. І як це пояснити – долею? Чи, може, та місцева сила, що мала подобу чорнокрилого провідника до світу мертвих, симпатизувала Полу?