Розділ без назви (4)

- Дякую.

Крук повернувся на Міст в абсолютній прострації. Куди йти? З ким говорити? Назар Пляма – і той уже на іншому світі… А Пол, як завжди, сам-на-сам проти нового виклику.

Згадалася чомусь Яблунева площа та її вічний мешканець, старий пророк Навіжений. Крук завжди не полюбляв його, і старий відповідав тією ж монетою. Але, можливо, сьогодні він зможе відповісти на запитання Пола? Смішно, авжеж, але чом би й ні. Інших варіантів нема. Нікуди йти, нікого питати… А відповіді Навіженого краще, аніж їх відсутність.

До Яблуневої площи Крук дістався з першими вечірніми сутінками. Старого Пол помітив біля коробок – той чомусь мовчки лежав на спині, а не кричав криком, як завжди, проповідуючи безумне слово своє. Підійшовши ближче, Крук зрозумів, що Навіженого вбили. Нещодавно і вкрай жорстоко. Лице старого перетворилося на криваву кашу, з якої здіймалося останнє тепло загиблого тіла. Який звір міг скоїти це?

Відповідь надійшла одразу. Позаду голосно свиснули. Крук обернувся – перед ним вишукувалися сім «шакалів». Бездумні обличчя, гвинтівки в руках, оскалені морди на одязі.

- Це ви вбили старого? – запитав Крук, обвівши їх важким поглядом.

Бидлом прокотився глумливий смішок.

- Ні, він підсковзнувся й упав, – відповів один із них, спльовуючи на сніг. – Зараз і ти впадеш поряд.

- Моє ім'я Ліворукий, і…

- Та хоч сам Феррум! – перебив «шакал» гавкаючим голосом. – Нам плювати, хто ти там такий. Ваш час минув. Прийшов наш час. Час шакалів!

Крук дивився на їхні обличчя, потворні й тупі, сповненні нелюдської злоби. Такі були гірше звірів, бо хижаки не вбивають заради розваги. Цей людський непотріб знайшов вогнепальну зброю, відчув силу зграї й дорвався до безкарних убивств – просто так, заради насильства! Колись схожі потвори носили маски й звалися нічними мисливцями, колись схожі потвори зловтішалися під Баштою Шибеників і вішали сестру Клариси Білої…

І чому померла саме вона? Чому померли Курт Резнікофф та Феодосій Пилипович? Чому добрі люди завжди помирають, а от такі шакали залишаються, виживають і плодяться, виховуючи нових шакалят? Чому?

Пол знав відповідь. У цьому світі немає справедливості – ось чому. Проте ця відповідь не влаштовувала Крука. Якщо справедливості нема, диявол, то ніколи не пізно створити її трохи самому!

І наступної миті Пол здійняв лівицю, і над Яблуневою площею прогриміли шість пострілів. Сьомий «шакал» – той, що тільки-но самовдоволено гавкав про новий час, – завмер і переляканими очима дивився, як Пол наближався до нього. Куди й поділася його зухвалість, його фальшива сила! Він забув навіть про гвинтівку, яку позавчора зняв з трупа «леза» біля Блокпоста. Ліворукий наближався повільно, не перезаряджаючи барабан новими набоями. Він не збирався застрелювати цього недолюдка.

«Шакал» навіть не ворухнувся. Мов кролик заклякло дивиться на удава, що наближається до нього, так і він чекав, поки підійде Крук.

- Зараз я зроблю з тобою те, що ви зробили зі старим, – сказав Пол крижаним від ненависті голосом і вдарив «шакала» в обличчя рукояткою револьвера.

Той випустив зброю й беркицнувся на спину. З нижньої губи порснула кров, і це ще більше розпалило Крука. Кров за кров! Інакше з такими не можна. Такі розуміють лише мову сили. Нехай благатиме про помилування, нехай вищатиме! Але пощади не буде.

- Ти – ніщо! – Пол сів «шакалові» на груди і завдав нового удару, сильного й безжального. – Ти – виродок. Ти не живеш, а існуєш.

Як чітко налагоджений автоматон, Крук наприкінці кожного речення опускав кулак з револьвером на обличчя «шакала».

- Ти – паразит. Ти гірший за багно. У твоєму мозку не залишилося звивин, твої очі бачать лише ницість, а рот відригує тільки бруд! Ти – сміття. Ти тільки жереш і сереш, ти не несеш нічого доброго у світ. Мені бридко дихати одним повітрям з тобою. Ти не заслуговуєш на це повітря. – Обличчя під ударами страшно хрустіло, але Крук не зупинявся. Навпаки, кров ще більше дражнила його. – Я вбиваю тебе з радістю, бо ти не заслуговуєш на життя. На моїх руках кров, але я не жалкую. Я роблю цей світ чистішим!