Розділ без назви (4)

Крук повернувся до своєї кімнати, сів за стіл, вправно згорнув цигарку і звично відкоркував пляшку самогону. Роздуми гризли його подібно до зграї розлючених мурах. Магія музики Амадеуса розвіялася, і Пол повернувся до життя ницого й брудного, – і як воно раніше не гнітило його? Феррум переказував, що вижив, бажав зустрітися з Ліворуким якомога скоріше. Певно, мав розмову щодо Західного Берега.

Ліонесса прохала бути післязавтра о шостій ранку біля Мосту й надати допомогу її армії у захопленні Східного Берега. У постскриптумі вона тепло поздоровляла Пола з днем народження. Вона трохи помилилася, бо день народження Крука мав бути завтра. Пол і забув, що існує така дата… Він ковтнув каламутної горілки, зморщився, провів долонею по вусах і глибоко затягнувся самокруткою – так думалося краще.

Проблема полягала в тому, що Пол не хотів нікуди йти і нікому допомагати. Крукові обридли бої за місто та за чисте майбутнє, які відбувалися в різних декораціях, але закінчувались незмінним фіналом. Якщо подумати, він пішов у найманці лише тому, що прагнув розбудови Моста, аби потрапити на Західний Берег. Крук волів побачити, що стало з родинним спадком… Побачив.

Тепер не лишалося нічого, заради чого хотілося боротися й існувати взагалі. І навіть пропозиція від Стерн щодо влади не тішила його. Він не хотів правити разом з нею, як не хотів допомагати і Ферруму.

Крук байдуже копнув туго набиті мішечки з монетами Фальконе. Цікаво, чи тіло Митця скинули в Розлам? І що сталося з його маєтком – а особливо з тією незакінченою скульптурою? Диявол! Та плювати на скульптуру!

Що йому, Круку, робити далі? Він не може навіть покинути це кляте місто… Все, вирішено. Нікуди, ні до кого він не піде. Ні завтра, ні післязавтра! Продовжуватиме роботу в театрі, ходитиме до Собору, писатиме листи й існуватиме, допоки не обридне. Ніяких більше ігор. З нього досить!

Пол відставив пляшку, з якої зробив тільки один ковток, забичкував недопалок і рішуче ліг спати. Та де там! Цього разу сон уперто не бажав іти до нього. У голові продовжували невпинно снуватися думки. Пол крутися кілька годин, але так і не зімкнув очей.

Як «Залізне Серце» провалилося у нетрища земні, так зникла й більша частина маєтку: те, що лишилося, нагадувало вкриті снігом руїни. Можна відкопати і побудувати щось знову… Але Крук не хотів цього. Він більше не мав бажань. Він зробив усе, що хотів зробити, і Західний Берег підвів останню рису під сенсом його існування. Пол удосталь наситився життям – тим, що колись здавалося таким величезним і неосяжним, повним грандіозних та визначних подій, а в результаті привело до темного глухого кута. І заради цього він прийшов у світ, забравши натомість життя найближчої людини?

Крук заскреготів зубами, схопився з ліжка й швидко одягнувся. Сон вже не прийде, тож він піде до Розламу й надішле листа, написаного вчора. Заодно й макітру провентилює. Пол обережно зачинив за собою двері й застиг. Він зовсім забув! Друга умова пана Зета: після дванадцятої ночі з кімнати не виходити. Після недовгих роздумів Крук вирішив, що умова є лише безглуздим дивацтвом, і рушив далі.

Його увагу привернуло блакитне сяйво, що заливало головну залу. Що там відбувається цієї години? Звідкіля таке дивне світло? Пол тихими кроками наблизився до залу й побачив дверцята, прорубані в задній стінці сцени – блакитне сяйво струмувало звідти. Раніше Пол ніколи не завважував цих дверцят на половину людського зросту за червоною портьєрою із золотими китицями, яку тепер було відсунуто вбік.

Десь біля серця зродилося передчуття чогось жахливого. Але Крук не спинився: подібно до метелика, він зачаровано летів на смертельне блакитне сяйво. Пригнувшись, Пол обережно пройшов крізь двері й опинився у довгому вузенькому коридорі з низькою стелею – настільки низькою, що йти довелося на напівзігнутих, опустивши голову.

Холодно, як на вулиці. Незатишно. Ще є шанс отямитися, зупинитися, піти геть… Забути побачене назавжди.

Проте Пол ішов далі. Уздовж стін коридор був заставлений полицями, від погляду на котрі очі Пола поповзли на лоба. На полицях сиділи маріонетки, сотні, тисячі маріонеток надтонкої роботи, обох статей і усіх віків, різноманітних лиць та одягів. Скільки ж їх тут, подумав Крук, відчуваючи, як скидає голову давно забуте почуття жаху. Не йди далі, не йди, не йди, кричало в голові, це помилка, це самогубство, повернись, поки не пізно! Проте Пол рушив далі. Ще ніколи цікавість не спопеляла його так, як зараз.

За кілька кроків увагу Крука привернули кілька полиць з рядами маріонеток у знайомих синіх мундирах з білим левом. Ляльки мали за плечима гвинтівки, і тільки в однієї, що відрізнялася від інших білим кольором мундира та довгим розпущеним волоссям, на поясі висіла блискуча шабля.

- О, диявол… – прошепотів Крук, і тіло його завмерло, не бажаючи йти вперед.

Але Крук не міг спинитися. Як Пандора жадала побачити вміст таємничої скриньки, так і він прагнув побачити, що відбувається біля витоку блакитного сяйва. Чого би це не вартувало!

І він побачив. І зрозумів, чому пан Зет суворо заборонив виходити вночі з кімнати. І заціпенів у крижаних лапищах жахіття.

Дивне світло лилося з невеличкої домашньої лампи в абажурі. Поруч лампи навколішки сиділа істота, схожа на дитину – розгледіти її детально у сліпучому блакитному сяйві було неможливо. Біля істоти лежав циліндр, розкиданий костюм та начищені черевички на платформі. На довгих тонких руках істота тримала вісім маріонеток водночас. Вона так вправно рухала ними, ніби мала не дві, а всі вісім рук. Істота захоплено розігрувала сценку: сім ляльок стоять щільним півколом напроти самотньої фігурки у чорному плащі з гострим капюшоном. За спиною одинака валяється зламана маріонетка з відірваною головою та розірваними нитями.

Істота не помітила Крука, який закляк неподалік, мовчки спостерігаючи все те.

- Настав наш час! Час шакалів! – тонким фальцетом скрикнула істота, й одна з маріонеток, що стояли півколом, підстрибнула.