Розділ без назви (4)

Собор заполонила музика, урочиста й могутня. Ніби грізний морський шквал, вона здійнялася під купол Собору, і звідти накрила нестримною хвилею звуку, чистого й високого, що ніби фізично струменів через Крука, через кожну клітину його тіла, омиваючи прозорою водою кожну його думку, очищаючи від всього накопиченого бруду та наповнюючи світлом, що вперше народився в ньому після іспиту шиай-аренків. Неймовірна музика, описати яку Полові бракувало слів. Повірити лишень: її творив цей маленький дивак у рожевій перуці, який несамовито грав, закинувши голову – музика вирувала, збуджувала й заспокоювала водночас, запалювала серце втраченим вогнем, наповнювала буття сенсом і бажанням жити.

Я й за все життя не зміг би написати і хвилини такої музики, подумав Крук. Навіть якби роками вчився на композитора. Диявол, навіщо жити, якщо не здатен створити і хвилини такої музики?!

Крук намагався підібрати слова, щоб описати ті давно забутті почуття, що одночасно прокинулися в ньому, захопивши розум і тіло. Він міг би заплакати в ці хвилини, якби не виплакав усі сльози, які лишилися після загибелі Оде-Імін, на могилі матері. Він хотів розправити плечі так, щоб стати вище за того горбаня-вартового. Він міг звернути світ під цю музику! Пол кинув обережний погляд на людей навколо – чи відчували вони те ж саме, що й він, чи Крук просто остаточно з’їхав з глузду?

Обличчя їхні були схожі на обличчя надлюдей – просвітлених, мудрих, сповнених таємних знань і глибоких почуттів. Їхні очі перетворилися на променисті дзеркала різноманітних світів, на їхніх одухотворених обличчях промінилися почуття від сліз до посмішки. Всі вони пливли на хвилях музики, що заполонила Собор, пропускаючи її крізь себе, насичуючись нею, прагнучи назавжди запам’ятати це неймовірне відчуття, яке переповнювало їх.

Час завмер. Скільки грав дивний музикант? Крукові здалося, що не більше п’яти хвилин. Коли останні звуки вилетіли з могутніх труб гігантського органа й розчинилися під стелею Собору, він повірити не міг, що виступ уже закінчився. Він іще жадав цієї музики! Він не хотів іти, він хотів зануритися у те чарівне джерело, з котрого ледь надпив… Але музикант встав і низько вклонився, а зал відповів йому шквалом аплодисментів. Крук аплодував маестро разом з усіма до болю в долонях. Коли овації стихли, люди почали розходитися, а Крук рішуче підійшов до музиканта і в юнацькому захопленні вимовив:

- Неймовірно! Це було найкраще, що я будь-коли чув у своєму житті!

- Дякую, – музикант ввічливо кивнув. Голова в нього була справді завелика, а обличчя віспяне.

- Можу я поцікавитись ім’ям маестро?

- Авжеж. Моє ім'я Амадеус, – музикант знову кивнув. – Я радий, що моя музика настільки вам сподобалася.

- Мені бракує слів, аби висловити захоплення тим, що я почув!

- Життя без музики було б помилкою, чи не так? – процитував Амадеус і дрібненько засміявся.

- Саме так! – гаряче підтримав Крук. Його погляд упав на партитуру, до якої Амадеус не торкнувся ні разу впродовж свого виступу. Там були чисті аркуші паперу. – Ви… Ви грали без нот?!

- Саме так! – охоче потвердив Амадеус. – Люблю імпровізацію. Ви вперше у Соборі?

- Так… Я зі Східного Берега, – Пол намагався усвідомити, що та магія, котра щойно чулася йому в Соборі, творилася генієм людини, що стояла поруч. І він так спокійно казав про це! Ніби про якусь дрібничку.

- Перший гість з іншого берега, як чудово! – Амадеус вийняв із кишені годинник і кинув на нього промовистий погляд. – О! Вибачте, але мені час прокидатися.

- Я зовсім не затримую вас, пане Амадеус! – Крук не зрозумів сенс останнього речення, але перепитувати не наважився. – Дозвольте наостанок віддячити вас! Ось усі гроші, які я маю зараз при собі…

- Ні-ні-ні! – запротестував пискляво музикант, комічно вимахуючи руками. – Це віддайте здорованеві при вході. Той, що з горбом та мечем.

- Зрозумів, – з готовністю кивнув Пол. – Обов’язково!

- Бувайте здорові, гостю зі Східного Берега, – у колоні біля Амадеуса з’явилися двері й музикант стрибнув до них. За мить двері розчинилися в повітрі.

Захоплений музикою, яка нестримно вирувала у ньому, Пол навіть не надав значення побаченому. Він старанно передав усі монети, які повишкрібав із кишень, вартовому Крижаного Собору і рушив до театру.