Розділ без назви (4)

Музика ще відлунювала в ньому, коли Пол крокував Мостом. Той злегка погойдувався під ногами, але це не лякало Пола – він звик до схожих на болотах. Вітру не було, а зловісний туман навколо нагадував йому іспит мисливців. Нечисленні ліхтарі, які розвісили на поруччях щотридцять кроків, були подібні до світляків далеких васваганів.

І навіть спогад про втрачений маєток не так відчутно пригнічував Крука.

* * *

- Вибачте, що ось так зник, пане Зет.

- Не варто вибачатися, Крабате! – пан Зет щиро зрадів поверненню асистента. Його блакитні очі сяяли. – Я несказанно радий вашому поверненню. Чи живі, чи здорові?

- Всі родичі гарбузові, – з посмішкою одповів Крук. – Ніби так.

- Поспішаю заспокоїти вас, що в житті театру ви нічого не пропустили. За минулі дні не відбулося жодного виступу, бо всі сиділи по домівках і чекали, чим скінчиться битва за Міст.

- Ми врешті перемогли.

- Так, Крабате, і це чудово! Я завжди казав, що майбутнє міста за об’єднанням, – пан Зет зблиснув моноклем і по-змовницькому промовив: – Може, спробуємо завтра влаштувати невеличку виставу?

- Авжеж, пане Зет!

Після ситної гарячої вечері Крук у пречудовому настрої повернувся до кімнати, за якою навіть встиг скучити, і сів за листа, в якомусь він описав події останнього тижня: свою зраду, штурм Блокпоста, побачення з Ліонессою, зруйнований маєток, сестру давно страченої Авелії Білої та Крижаний Собор.

«Таким чесним і відвертим, як у цих листах, я не був навіть із самим собою. Дивно… Всі думки, всі вчинки, всі емоції, – все до решти виводжу старанно, ретельно, одне за одним, нічого не приховуючи. Це моя сповідь, моє зізнання, моя історія, моє послання. Пишучи ці листи, я знаю, що розповів тобі все до останнього – і немає мені втіхи, вищої за цю».

Останні рядки Пол дописував, змагаючися зі сном, що м’яко навалювався на нього, тож коли була поставлена остання крапка, Крук упав на ліжко й одразу заснув. Без жодної краплі самогону, як це було зазвичай.

У вухах досі звучала магічна музика Амадеуса, і в своєму сні Пол кружляв на чорних крилах понад Собором, з якого неслися чарівні мелодії. Він летів у холодному повітрі, і нічого кращого за цей політ не було в його житті…

Вранці останні події здалися п’яною фантазією. День минав, як завжди.

Як завжди, Пол прокинувся у своїй кімнатці, як завжди, розтерся снігом, як завжди, поснідав і розпочав репетицію нової вистави пана Зета. Ніби нічого не змінилося… Звичний розпорядок дня порушили тільки посильні – перший від Феррума, а другий, у синій уніформі з білим левом, від Ліонесси. Лише отримавши другого листа Крук осягнув, що йому не наснилося і відтепер міфічний Західний Берег став справді поряд.

Вони довго репетирували. На вечірній виступ прийшло мало людей, не більше десятка, проте пан Зет був задоволений і цим. Думки Крука щохвилини поверталися до отриманих листів і вагань, що робити далі.

- Ви чимсь засмучені, Крабате, – мовив пан Зет за вечерею. – Це через наш виступ? Мало глядачів? Чи ви згадали побачене на Західному Березі, що вас збентежило?

- Я просто втомився, пане Зет. Дуже втомився, – збрехав Пол. – Останній тиждень був надто… виснажливим і напруженим.

- Розумію-розумію, – покивав власник театру. – Тоді не турбуватиму вас своїми розмовами. Відпочивайте!