Розділ без назви (4)

-  Все готово, – доповідає Пол.

-  Чудово! – проголошує пан Зет. – Тоді я впускаю глядачів.

Пол чекає за ширмою – чорною тканиною, що закриває низ лялькової сцени. Зал поступово набивається глядачами у найрізноманітнішому одязі, запорошеному снігом, з червоними й білими від холоду обличчями. Діти обов'язково приходять з дорослими, бо в нинішні часи малечу смертельно небезпечно випускати на вулиці самостійно. Всі дружно дмухають на долоні, тупцяють ногами, тихо перемовляються, займаючи свої місця: діти в перших рядах, дорослі – в останніх. Бажаючих подивитися лялькову виставу впускають півгодини, після чого пан Зет зачиняє двері театру «Corvus Corax». Він замикає в кабінеті принесене у якості сплати добро, вітає зі сцени глядачів і, оголосивши початок вечора, ховається за ширму. Вистава починається.

-  Петрухо, що ти робиш! Схаменись, уб’єшся!

-  Ні! Я буду літати!

-  Здурів! Люди ж не вміють літати!

Крук вправно водить ляльок на руках. Поряд сидить пан Зет, теж з ляльками, озвучуючи кожну різними голосами. Якщо заплющити очі, то здасться, що акторів не менше трьох – настільки неперевершено грає пан Зет. Полу довірено лише імітувати різних звірів. Вистава глядачам подобається, особливо дітям. Вони захоплено спостерігають за ляльковим дійством, сміються, ахають, тамують подих, занурюючись у магію театру, забуваючи про холодні будні, що чекають після вистави. На Східному Березі зосталося так мало розваг…

Коли вистава добігає фіналу, зала вибухає аплодисментами. Крук і пан Зет розкланюються усіма задіяними у виставі ляльками; затим пан Зет виходить з-за ширми й прощається із глядачами. Пол не без утіхи дивиться крізь тканину, як світлішають обличчя не тільки дітей, але й дорослих, декотрих з яких Крук постійно бачить у пабі «Яма».

Глядачі зачаровано слухають пан Зета. Коли він замовкає, зависає миттєва тиша, яку затим розривають голосні аплодисменти. Володар театру знову розкланюється, задоволені глядачі розходяться, а Крук і пан Зет переодягаються і йдуть вечеряти. Печена картопля, чорний хліб, олія та крупнозерниста сіль – царська вечеря! Кожен другий на Східному Березі може лише мріяти про таку їжу, а кожен п’ятий пішов би на злочин заради неї.

-  Гарно виступили, – підсумовує пан Зет, неквапно очищаючи картоплину. – Багато людей, добрий заробіток, чудова вистава. Що ж іще потрібно, аби мати задоволення від своєї роботи? Лише гарячу любов до неї! А мій театр виповнений любові, саме через те в ньому завжди так тепло.

-  Чи є зауваження до моєї роботи, пане Зет? – шанобливо запитує Крук. Він їсть швидко і багато.

-  Ні. Усе чудово, Крабате. Дякую, – володар театру поливає картоплину олією, посипає сіллю й обережно кусає, повільно прожовуючи. – Я дуже, дуже задоволений вашою роботою. І невимовно засмучуся, якщо втрачу такого асистента. Тому будьте обережні на цих ваших бандитських завданнях, згода?

-  Згода, – посміхається Крук.

-  Як вам сьогоднішня вечеря? – пан Зет переводить розмову на інше.

-  Як завжди, пане Зет, казково! – Крук встиг проковтнути чотири картоплини й тягнеться до п’ятої. У його вусах та борідці застрягли жовті картопляні крихти.

-  От і добре.

Пол киває і, впоравшись із картоплею, наминає десерт, консервовані ананаси. Фантастична смакота! Крук радісно хлюпає солодким соком. І де пан Зет бере такі рідкісні делікатеси? Адже вони вартують диких грошей, далеко не кожна заможна людина може дозволити їх собі. А пан Зет, володар лялькового театру, що дає три спектаклі на тиждень (за які глядачі можуть розрахуватися навіть дровами для пічки), їсть ці консерви щодня! Завдяки тим солодощам Пол не зазнав такої поширеної в місті недуги, як цинга, а до справ пана Зета ніколи носа не пхав – втім, як і сам пан Зет не ліз у його справи.

Після вечері Крук бажає власникові театру доброї ночі та йде до своєї кімнатки. Невеличка, без вікон, але зі справжньою пічкою біля ліжка. Пол підкидає дрівцят. Хворе коліно нагадує про себе затупленим ножем болю. Пол кривиться, дістає з-під стола надпиту пляшку каламутного самогону та вливає її у себе. Пан Зет не вживає алкоголь, але Крукові не забороняє, чим Пол і користується ледь не щовечора. Відчуваючи знайому гарячу терпкість, що розтікається тілом, Пол розкладає на столі папір, вкидає перо у саморобне чорнило і починає писати.

«Моє прокляття перейшло до тебе. Ти народився в один день зі мною, але навіть не встиг прожити його, не встиг отримати ім'я, не встиг побачити мого обличчя – обличчя твого батька. Твоя мати загинула разом з тобою... Як я любив її!

Ненавиджу свій день народження… Проклята дата, проклятий я, – той, що вбиває все, до чого має дурість доторкнутися. Над усе я хотів би загинути в той день разом з вами! О, я ніколи так не жадав смерті! Диявол… Але доля насміхається з мене, і я, спустошений, досі продовжую тягти своє жалюгідне існування – а ви живете в іншому світі. Нехай у вас там буде все добре…