Розділ без назви (4)

-  Т-так… – Нещасний Юрко підготувався до найгіршого. Дідько його смикнув розпитувати цього скаженого найманця!

-  У чому ти, Юрко, бачиш сенс життя?

Круглі очі Юрка, сповнені неприхованого переляку, заблимали нерозумінням, затим подивом, а потім виповнилися розгублення.

-  Е-е-е… Мабуть… – Він судомно добирав слова: хтозна, що бажав почути Ліворукий! – У тому, щоби жити… це… ну… мабуть…

-  Непогана відповідь, – підсумував Пол, криво всміхнувшись, і залишив розгубленого Юрка наодинці з товаришем.

Ще один збитий з пантелику. Всі так спантеличуються, почувши це просте запитання, наче він питає, скільки зірок на небі! Крук вийшов надвір, знову перев’язав обличчя шарфом і продовжив своє неквапливе патрулювання.

Він вештався Блокпостом, зігрівався випивкою, обдивлявся околиці з різних точок, споглядав за працею будівельників – усе, як завжди. Потім смеркло, на стінах ввімкнули прожектори. Великі жовті плями світла попливли серед кучугурищ, намагаючись знайти щось підозріле. Але натяків не було: тільки сніг, сніг та сніг усюди. Нескінченний усюдисущий сніг… Все місто – сніг. \ Коли вдарили шосту, Крук з почуттям виконаного обов’язку залишив Блокпост.

Він повертався до театру не понад прірвою, а вуличками, де-не-де поодиноко горіли зеленим світлом вцілілі ліхтарі. З-поміж розірваної вервечки хмар миготіли зірки, місяць зовсім сховався, тож навкруги було до дідька темно. Полу допомагав здобутий на болотах нічний зір, але навіть з таким даром борсатися в снігу біля Розламу означало самогубство, а накладати на себе руки в плани Крука не входило. Пол ішов точнісінько посередині дороги, намагаючися триматись якомога далі від будинків. Причиною тому були карнизи, густо всіяні гострими сталактитами бурульок, які під власною вагою щомиті могли зірватися вниз. Ці кляті бурульки забрали чимало життів. Останній випадок стався минулого тижня, коли крижаний спис за мить вбив якогось п’яничку, що повертався додому попід стінкою: бурулька пробила йому череп точнісінько на маківці.

Невагомі сніжинки танцювали в повітрі. Казковим сріблом блищали в місячному сяйві кучугури. Поодинокі перехожі завмирали при з’яві Ліворукого й обходили його за кілька кроків. Хтозна, ким міг виявитися підозрілий тип у важкому плащі з прихованим під капюшоном обличчям. Бандитів зараз повно, краще зайвий раз перестрахуватися… Пол байдуже проходив повз. Він бандитів не боявся, бо на одних працював, а інших умів швидко вбивати.

На Яблуневій площі, як завжди, голосно надривався старий Навіжений. Справжнього імені цього самозваного пророка ніхто не знав. У смердючому задубілому одязі, хитаючи неохайною бородою та розмахуючи руками подібно до млина, він кричав безлюдній площі:

-  Життя витікає з цього світу! Люди! Невже ви осліпли? Невже ви оглухли? Невже не відчуваєте, як вода протікає крізь нас і падає в провалля? – Його очі безглуздо бігали від сніжинки до сніжинки, наче то були обличчя слухачів. – Сніг падає безперестанку… Скоро життя витече назавжди, і тоді настане смерть усьому!

Він проповідував кожного дня, і жив на цій площі у дерев’яних коробках, набитих дрантям. Як він досі не замерз і чим примудрявся харчуватися, лишалося загадкою для всіх мешканців Східного Берега.

Крук не полюбляв старого Навіженого. Завдяки своєму шостому чуттю, загартованому на болотах і обточеному в численних міських перестрілках, він міг прочитати рухи кожної людини на пару секунд вперед – але тільки не у випадку з п’яними чи божевільними. Перші просто не могли контролювати своє тіло, а от другі бісили Крука своєю непередбачуваністю. Пол думав, що залюбки пристрелив би Навіженого... якби йому заплатили, звісно.

Навіжений ніби почув його думки, тицьнув у бік Пола брудними опухлими вказівними пальцями і завив, бризкаючи слиною:

-  Ти! Ти! Ти! Ти! Ти! – пальці переслідували Крука, а речитатив зі слинявого рота не припинявся ні на мить.

Пол прискорив крок. Лівиця мимоволі лягла на револьвер. Мерзенний чоловік, диявол його роздери!

У театрі пан Зет чекав на нього. Невисокий, щоб не сказати – маленький чоловік, ледь сягав Крукові до пояса; елегантно вбраний за модою часів аристократів у масках, стояв на вичищених чобітках з товстою платформою, у незмінному високому чорному циліндрі, з акуратними чорними вусиками та блискучим моноклем. Втілення ідеального джентльмена – як одягом, так і манерами.

-  Я спізнився? – схвильовано запитав Крук.

-  Ні-ні, Крабате, друже мій, ви, як завжди, вчасно! – з посмішкою відповів пан Зет. – Прошу, ходімо готуватися до виступу.

Пол скинув важкого плаща. У теплому театрі крига на віях та бровах розтала. Тепер – переодягтися у чорні трико, підготувати потрібних ляльок, налаштувати освітлення сцени…