Розділ без назви (4)

Біля самого Мосту, під котрим завмер незвично тихий Розлам, Крук побачив те, що змусило його зупинитися і, забувши про намір повернутися, вражено підійти ближче. То була та сама будівля, яку він бачив крізь сон, коли вчорашнім ранком його тягли до дому Ліонесси. Перед Круком у нічні небеса злітав грандіозний готичний собор, вибудуваний з матово-чорної криги. Своєю урочистою похмурістю він чимось нагадував Муніципалітет. Фантастичне видовище! Проте на відміну від зниклого у пащі Розламу Муніципалітету, стіни Собору не прикрашали ані химери, ані святі. Лише гладенькі, як скло, темні стіни.

Перед відкритими дверима Собору завмер закутаний у чорний плащ велетень зі здоровенним горбом на спині. У руках він тримав неймовірних розмірів дворучний меч, чиє древнє могутнє лезо рясно вкривали іржа та щербина. Обличчя горбаня повністю ховалося в тіні капюшона. Від постаті у плащі віяло таємничою силою.

Коли Пол наблизився до дверей, капюшон велетня повернувся в його бік, і звідти донеслося густо-басовите:

- Привіт, Пол Крук.

- Звідки тобі відомо моє ім'я, незнайомцю? – такий початок розмови йому не сподобався.

- Я – вартовий Крижаного Собору, – розмірено відповідав велетень, поряд з котрим навіть Яр Одноокий виглядав би невисоким. – Я знаю ім’я кожного, хто прийшов до нього. Ти прийшов послухати музику, Пол Крук?

- Мабуть, що так, – Крукові така відповідь нічого не прояснила, але вимагати докладніших пояснень від цієї кремезної постаті з мечем людського зросту без жодного набою було не найкращою думкою. – Чи це заборонено?

- Ні, не заборонено. Двері Собору відчинені для тебе, а концерт скоро почнеться, – урочисто відповідав вартовий. – Щоб увійти, ти маєш сплатити – монетою, книгою, їжею, вугіллям.

- А, знайома система, – кивнув Пол. Все ставалося на свої місця: Собор був місцевим аналогом лялькового театру.

О, диявол, театр! Він зовсім забувся, що обіцяв панові Зету скоро повернутися. Гаразд, концерт триватиме з годину, не більше, а потому він одразу ж повернеться. Пол вийняв з кишені монетки, які хотів віддати Кларисі, й простягнув горбаню.

- Цього вистачить?

- Цілком, – велетенська рука, вкрита рукавичкою з грубої чорної шкіри, забрала в нього гроші, на мить зникла у плащі, після чого повернулася на руків’я меча. – Проходь, Пол Крук.

Пол кивнув – йому було незатишно у компанії цього дивного велетня, який знав його ім'я і на долоню якого можна було присісти як на стілець – й увійшов усередину Собору.

Мабуть, так колись було всередині Муніципалітету, ще до того, як його загарбали і навіки спотворили чиновники. Відчуття уособленого дива, якого можна торкнутися, линуло звідусіль. Притрушені сніжком плити з чорного льоду були зовсім не ковзкі.

Все інше навкруги сяяло – крига, що ззовні виглядала непроглядно-чорною, всередині виявилася сліпучо-білою. Білизна ця не засліплювала, як у палаці Марка Сітіса: навпаки, вона була лагідною й м’якою. Дива на цьому не закінчувались. У Соборі було значно тепліше, ніж ззовні, але крига при цьому зовсім не розтавала. І як це пояснити?

Всередині Собору не виявилося жодного натяку на релігію – лише голі білі стіни й подібні до дитячих малюнків великі кольорові вітражі. Зібрані з різнобарвних крижинок без жодного збереження пропорцій, підморгували помаранчеві усміхнені сонечка, розкошували у вишневому квіті садки, лагідно зеленіли безкраї лани, блакитною стрічкою бігла поміж золотистими берегами неширока річечка. Від споглядання цих яскравих наївних вітражів посмішка з’являлася сама собою.

Ослонів у Соборі також не було. А був лише величезний орган наприкінці залу, де чекали початку концерту сотні дві людей. Пол підійшов до інших слухачів, пробурмотів: «Ого!» – навіть у столиці він не бачив такого могутнього органу.

Його звукові хвилі разом з акустикою Собору, напевно, дарують неймовірні відчуття, подумав Крук. Судячи з тихих перемовлянь між присутніми, тутешні концерти вважалися неперевершеними. Цікаво, хто збудував цей Собор? Запитаю у Ліонесси…

Він проґавив момент, коли з’явився музикант. Той низько вклонився публіці, поставив партитуру й обережно всівся на стілець. Музикант – хирлявий, низенький, з великою головою, прикрашеною безглуздою рожевою перукою, одягнутий у чудернацький пурпурний камзол. Детальніше Крук роздивитися не міг, бо від органу його відділяли десятки людей.

Але потім музикант почав грати, і все стало неважливо.