Розділ без назви (4)

- Мені також, – пробурмотів Крук, запитав у вартових дорогу на вихід і вирушив на пошуки свого маєтку.

* * *

Чим ближче він підходив до Високого Міста, тим більше усвідомлював, як страшно повертатися до втраченого минулого. У театрі залишилися збережені ключі від маєтку, та чи знадобляться вони?

Пол обережно йшов напівзнайомими вуличками Старого Міста. Квартали, якими він проходив, були акуратно прибрані. Сніг на дорогах Західного Берега постійно розкидали, а бурульки регулярно збивали, тому тут можна було годинами вештатися під карнизами без жодного ризику отримати неочікуваний подарунок на голову. Місцеві бурульки, прозорі й тонкі, нагадували льодяники, і не йшли в жодне порівняння з величезними товстенними матово-білими сталактитами Східного Берега.

На стінах не було яскравих графіті зі знаками банд, а будинки стояли живі, не покинуті й не розграбовані. На вулицях прогулювалися люди – саме прогулювались, а не бігли, постійно озираючись, як на Східному Березі. Часто зустрічалися сніговики різних форм та розмірів, яких об’єднував неповторний авторський стиль дитячих рук. Усюди патрулювали гвардійці у синіх мундирах. Вони кидали на Крука підозрілі погляди, але жоден патруль не зупинив його. Ковзанка, санчата, сніговики, неквапливі прогулянки… Західний Берег був повною протилежністю східному братові.

Проте коли Пол ступив на засніжені схили Високого Міста, перше враження потроху розвіялося. Тут жило знайоме запустіння. Місцеві дороги прибиралися значно гірше порівняно з іншими, а тому похід під гірку був неабияким випробуванням. Мабуть, спало на думку Полу, слід було йти через північні вулиці, ближче до колишнього палацу Сітісів: Ліонесса казала, що там розташований важливий бункер, певно, що дороги там розчищають краще. Але повертати й робити велике коло не хотілося, тому Крук продовжив нелегку подорож. На підступному підйомі коліно знову нагадало про себе, і Пол пішов значно повільніше. Він чимчикував, поки не вгледів знайому лавку, яка належала колись пані Аконіті. Розбиті темні вікна й відчинені двері з великим наметом на порозі свідчили про те, що лавку давним-давно покинули. І навіть нема в кого спитатися, що сталося зі старою…

Раптом Крук відчув на собі чийсь погляд і вгледів страхітливе бліде обличчя в одному з віконних отворів. Рука його метнулася до револьвера. Диявол, він зовсім забув, що барабан порожній! А міг же взяти у Ліонесси… Під акомпанемент панічних думок Крук відчув себе ніби голим і зовсім беззахисним, бо забув, як можна ходити вулицями без зарядженої зброї.

Маленьке невиразне обличчя вирячилося на нього без жодного руху, і Крук з тьохкаючим серцем підійшов ближче, за звичкою тримаючи незаряджену зброю напоготові. З вікна на нього витріщилася стара лялька, яку хтось полишив на вікні, попередньо позбавивши її волосся та одягу.

- Холера! – видихнув Пол, відтягнув шарф од рота й полегшено сплюнув. – Диявол, так можна серцевий напад отримати.

Він сховав револьвер і сторожко продовжив дорогу, поволі заспокоюючись, а думками повертаючись до минулого. Крук боявся того, що мав побачити. Аби хоч якось відволіктись, він змусив себе міркувати на тему присутності на Західному Березі феномена прийшлих. Може, та лялька була свідченням того, що є? Треба не забути і за нагоди запитати в Ліонесси. Пол згадав рапорт гвардійця про якихось спійманих на кладовищі демонопоклонників. На Західному Березі теж було не все гаразд…

Наблизилася знайома огорожа – і всередині Крука захололо від передчуття скорого побачення з минулим. Спокійно, наказав собі Пол. Принаймні, огорожа залишилася колишньою: не з’явилося жодного напису, чорна фарба також трималася міцно.

А от скрипучих воріт із вензелями не було. Не було й дерев за домом, як, власне, й самого дому: залишилися тільки занесені снігом гори цегли. Мабуть, відлуння катаклізму…

З гіркою посмішкою Пол наблизився до залишків маєтку. Йти було важко, бо снігу намело майже по груди. Крук зробив лише кілька кроків й дивився бездумними очима землю, що належала йому. Від родинного спадку лишився тільки паркан і знищений дощенту дім, а від фабрики – тільки спогади.

Колись він мав так багато… А зараз – скриньку, револьвер і могилу мами. Про сім тисяч монет від Фальконе Крук навіть не згадав.

- Д-дядечку... – несміливо проказав хтось тоненьким голосочком спиною Пола.

Пол різко обернувся. Він так сильно занурився у похмурі думки, що навіть не почув, як підійшла ця дівчинка. Стоп! Дівчинка?!

Через секунду Пол згадав, що він на Західному Березі, де люди живуть інакше і діти можуть гуляти на самоті. Гаразд, але чому вона має такий вигляд? Якесь тонесеньке платтячко, панчохи – латка на латці, легкі черевички, а в благенькому пальті, напевно, так само, як і без нього. Хто тільки й випустив її з дому? Невже їй не холодно? Білі щоки та сині тремтячі губи дівчини свідчили, що холодно.

- Д-дядечку, купіть сірничків, – говорила вона, трохи заїкаючись. Років їй шість чи сім. Обличчя дівчинки, зморене й симпатичне водночас, здалося Полові чимось знайомим. – Можна окремо, можна короб-бочкою.

- Мені не потрібні сірники, – похитав головою Крук.

- Виб-бачте. Д-доброго д-дня вам... – дівчинка знітилася й почимчикувала геть засніженою дорогою.