Розділ без назви (4)

- Зрозуміло. Далі.

- Звістку до театру було успішно передано.

- Добре. Далі.

- На разі це все, міледі.

- Дякую. Ви вільні.

Гвардієць козирнув і залишив їдальню.

- Новий день, новий бій, – констатувала Ліонесса й приступила до сніданку.

- Мені не треба дозволу, аби вештатися тутешніми вулицями? – Крук подивився на вартових біля стіни, подумав і додав: – Міледі.

- А де саме ти зібрався вештатися? – Стерн ніяк не відреагувала на звернення. Значить, він усе зробив правильно.

- Хотів би поглянути на маєток і фабрику...

- Поле, мені прикро повідомляти тобі про це, але від «Залізного Серця» нічого не лишилося, – із жалем повідомила Ліонесса. – Я забула розказати. Я почала відновлювати фабрику за свій кошт, але стався катаклізм – і вона провалилася під землю… Зараз на тому місці розташована вугляна шахта.

- Он воно як, – перед очима Крука встали два могильних камені. З одного стирчало руків’я блискучого вигнутого меча. – А що сталося з моїм маєтком? Відвідувати його теж не має сенсу?

- Цього я не знаю, Поле. Високе Місто більше не потребує статусу для входу. Зараз воно скидається на квартал привидів... Втім, сам побачиш.

Ліонесса закінчила сніданок, встала й поправила шаблю.

- Була дуже рада тебе бачити, Поле. Двері мого дому завжди відчинені для тебе, я завжди рада допомогти тобі. Я пришлю посильного до театру, якщо мені знадобиться твоя порада. Згода?

- Згода.

Крук піднявся вслід за нею. Стерн підійшла до Пола й швидко обійняла. Прошепотіла:

- Бувай, Поле. Так важко завжди бути сильною… Дякую за ніч. Вона була мені потрібна.

І Ліонесса, притримуючи шаблю, стрімко вийшла з їдальні.

Пол трохи постояв. Їсти перехотілося. У повітрі чувся аромат квіткових парфумів.