Розділ без назви (4)

- Передай, будь ласка, до лялькового театру «Corvus Corax» звістку про те, що я живий-здоровий і скоро повернуся.

Ліонесса кивнула, смикнула за шовковий мотузок, з’явився гвардієць особистої охорони. Ліонесса віддала наказ, і той, кивнувши, вийшов.

Настала пауза, що часто буває при зустрічі двох старих знайомих, які після перших хвилин бурхливого обговорення останніх новин із життя кожного ніяково замовкли, розмірковуючи, як, власне, кожен дійшов до такого життя.

- Скажи чесно, Поле, ти згадував мене? – порушила тишу Ліонесса. Говорила вони зовсім не тим бадьорим і войовничим тоном, що до цього, а тихо й невпевнено.

- Я можу бути відвертим? – уникаючи її очей, перепитав Крук.

- Ясна річ, – Ліонесса коротко кивнула й відвела погляд. – Дякую за правду. У моєму статусі її нечасто чуєш...

- Вибач, Ліонессо.

- Пусте. Налий мені ще вина.

Він налив. Ліонесса випила до дна, відставила келих, розпустила волосся. Чорні кучері скотилися, ніби хвилі, по її спині аж до попереку – такі ж розкішні, як тоді.

- Ми обидва втомилися сьогодні. Хочеш прийняти ванну, Поле? – спитала вона також тихо.

- Я вже й забув, як це – приймати ванну, – відповів Крук. Кров його спалахнула.

- Я нагадаю, – вона посміхнулася і підійшла ближче. – Ти не проти?

- Не проти, – наступної миті Пол з жахом почув, як з хмільного язика зривається: – Ризикну викликати священний монарший гнів, але не можу не спитати: пригадується мені, що ти була не по чоловіках?

- Час плине, і люди змінюються, – Пол відчув тендітний аромат її квіткових парфумів – той самий, що зводив Крука з розуму в підвалі «Залізного Серця». – Я давно, дуже давно самотня... Це пояснення тебе влаштовує, Пол Крук?

Це пояснення його влаштовувало.

* * *

Гаряча ванна була чудова, і все, що відбулося потому, – також. Іноді Крукові здавалося, що це лише сниться йому під час облоги Блокпоста, а сам він, добряче хильнувши самогону, лежить десь у брудній холодній копанці в компанії «імперців».

Від такого сну не хотілося прокидатися. У ньому Пол зустрів стару знайому; вона виявилася правителькою Західного Берега, котру він колись несамовито жадав, і насолода, яку він отримав, перевершила все, чого він колись зазнавав.

Ти знаєш, Ліонессо, – прошепотів Крук. Стояла глибока ніч. – Я завжди мріяв про це. З тієї ночі, коли ти лишилася після наради й допомагала мені прибрати опале листя.

- Я знаю, Поле, – вона по-котячи вигнулася й солодко позіхнула.