Розділ без назви (4)

- Поки не забула! Якщо не заперечуєш, то я залюбки послухала б оповідь про захист Мосту. Не можу зрозуміти, навіщо комусь було потрібно руйнувати його?

- О, Ліонессо, це довга історія.

- Часу у нас вдосталь! – рішуче махнула рукою Стерн. – Мої справи на сьогодні закінчено. Я маю знати, що коїться в іншій половині міста. Від цього стільки всього залежить! Мої розвідники завтра надішлють першу оперативну інформацію, але розповідь гостя безпосередньо зі Східного Берега краща за всі звіти.

- Розповім. Як у тебе все серйозно! Правителька Західного Берега, оце так-так, – похитав поважливо головою Пол. – Тепер зрозуміло, чого у твоїх бійців на формі білий лев.

- Ага. Моя гвардія! Дивляться на мене, як на свою богиню – земну й недосяжну водночас, – розсміялася Ліонесса.

- Вони мають рацію! – галантно відповів Крук. – І як зветься гвардія втіленої богині?

- «Леви Ліонесси». Не дивися так скептично, Поле, вони самі вирішили так назватися. То не був мій наказ. На відміну від Борімскі, я ніколи не страждала на подібні комплекси.

- Вірю-вірю, – посміхнувся Пол. – Але якщо правителька не заперечує, то для початку я волів би вислухати її оповідь від того пам’ятного дня народження до сьогоднішнього вечора.

- Правителька не заперечує. Але після моєї оповіді твоя черга!

- Авжеж.

- Тоді сідай і вмощуйся зручніше, Поле, бо розповідатиму довго. Може, трохи повечеряємо? А то від останніх звісток я зовсім забула про вечерю.

- Чудова думка!

Ліонесса смикнула за шовковий мотузок біля ліжка, і за пару хвилин високий міцний гвардієць з особистої охорони приніс відкорковану пляшку червоного вина, два високі келихи та засмажену курку. Таріль, спустошений від печива, та інший посуд він вправно прибрав.

- Особиста охорона? – Пол розлив напій у келихи.

- Щось на кшталт. Найвідданіші, – Ліонесса підняла келих. – За зустріч!

- За зустріч!

Випили. Простеньке вино після одвічного самогону здалося Полу казковою амброзією.

- Пригощайся м’ясом, – Ліонесса відчепила шаблю й кинула її на ліжко, а сама всілася на стілець. – Уф, нарешті присіла! Досі повірити не можу, що це ти, Поле. Власною персоною сидиш переді мною...

- Я теж! – Крук наповнив келихи знову, присів на ліжко й обережно поклав до рота шматочок білого м’яса. – О-о-о, тисячу років не їв курки! Смакота. А тепер розповідай! Слухаю тебе уважно.

- Секунду, зберуся з думками...