Розділ без назви (4)

Революція здобула тріумфальну перемогу. Чиновників відшукували, розстрілювали та вішали під Баштою Шибеників – там, де нещодавно страчували так званих відьом. Містом майоріли чорні прапори, у повітрі віяло порохом і надіями. Але тим надіям не судилося здійснитись: вони розсіялись і щезли, а люди продовжували старе життя з новими обличчями влади.

Про Крука й Резнікоффа, а також їхню участь у революційній борні говорити було суворо заборонено. Нас, казав Борімскі, завжди було і буде лише троє. Ніякого Пола, ніякого Арктура! Це зрозуміло? Гонта у відповідь байдуже кивав, а Ліонесса обачливо тримала свою незгоду при собі.

Так почалося нове правління.

- У народі нас прозвали Тріадою. Чорною Тріадою.

Спочатку все йшло, як задумано: розрубувалися гордієві вузли, вирішувалися накопичені питання, скасовувалися грабіжницькі закони, поверталися борги інвесторам революції, ліквідовувалися всілякі паразитичні структури на кшталт відьмоборців. Але цей яскравий початок швидко зів’яв, бо невдовзі у Борімскі прорізалася параноя, із часом вона пустила глибоке коріння й проросла щедрим квітом. Декілька місяців параноя впливала лише на спілкування з ним, але вона прогресувала… Режим, наречений Борімскі «новою владою», запрацював лише на збереження себе самого і максимальну безпеку свіжоспеченого володаря міста.

Борімскі повсякдень згадував, як увірвався до Муніципалітету й розправився з колишніми можновладцями – тож недивно, що скоро йому почали всюди ввижатися заколотники і змовники. Спалюючи сигарою за сигарою, Борімскі все менше з’являвся на людях, приймав божевільні закони, у світлі яких колишні чиновники Муніципалітету були дрібними хабарниками та пустотливими дурниками. Коло довірених людей Борімскі звузилось. Головними довіреними стали «гончаки Влада» – так він назвав особистий відділ шпигунів та силовиків, які отримали необмежені повноваження й невпинно розшукували натяки на антиурядовий заколот.

- Спершу все здавалося чудовим. Досягнення поставлених цілей, незалежність та авторитет, власна домівка з коханою людиною, – все, про що я мріяла, приєднуючись до заколоту. Нині я розумію, що мене тоді засліпило. Минув час. Я подивилася навколо… І мені не сподобалося те, на що перетворилася наша «нова влада». Вірніше, мене спіткало неймовірне розчарування! Борімскі фактично забрав усі повноваження собі, а я з Гонтою стали додатковими обличчями при ньому. Ми вбили дракона, але самі перетворилися на дракона. Я сподівалася, що ми змінимо місто на краще… Як я помилялася! І ніхто не намагався спинити Борімскі – доки мені не обридло мовчати. Я вирішила, що можу щось змінити!

Ліонесса ледь не кожного дня почала порушувати питання недоцільності прийняття божевільних законів, резонно обґрунтовуючи різку критику й пропонуючи власні конструктивні варіанти. Але її ігнорували.

Саме тоді було прийняте рішення про руйнацію Стіни. Борімскі виправдував цю безглузду витівку створенням робочих місць та психологічним ефектом «звільнення від кайданів замшілого минулого», але Стерн і багатьох мешканців міста, особливо істориків, цей наказ обурив.

- Проте Борімскі не бажав слухати ані народ, ані мене. Він захлинався владою, мов божевільний тиран. Потім у голові в нього щось клацало, і йому ввижалися вбивці з отруєними кинджалами. Якось бачила його в такому стані: очі витріщені, рот скривлений від страху, піт струминами стікає по обличчю… Під час цих нападів Борімскі зникав на кілька днів. Потому з’являвся, мовби нічого не сталося, приймав низку нових абсурдних законів, накачувався наркотиками – він перейшов на них після сигар – і йому знову усюди вбачалися антиреви... Я вирішила, що досить мені бути однією з Чорної Тріади. Я не хотіла, щоб тисячі людей проклинали моє ім'я. Я заявила, що виходжу з цього бутафорного уряду. До цього моменту Борімскі був уже добряче роздратований моїм непослухом, і ця заява стала останньою краплею.

Нема ворога страшнішого, аніж колишній друг – або того, хто вміло ним прикидався. Того ж дня «гончаки» викрали подругу Ліонесси.

- Якщо бажаєш колись побачити свою коханку живою, рекомендую стулити пельку і не піднімати голови, – передав їй Борімскі.

Тоді Ліонесса почала збирати свої сили. Це було нелегко через підвищену увагу з боку «гончаків», але Стерн вдало прикидалася зламаною й покірною, за потреби декого перекуповувала, і справа рухалася.

Вона дізналася, де саме тримають Сафо. Спланувала визволення… Проте Ліонесса не встигла. Стався катаклізм, що роздер місто навпіл, і дім, у підвалі котрого переховували нещасну дівчину, провалився в безодню.

- Як саме стався катаклізм? – швидко запитав Крук, бажаючи відволікти Ліонессу від важких думок. З її обличчя читалося, що рана остаточно не загоїлася.

- Залишився останній фрагмент фундамента Стіни, що знаходився на півдні, неподалік від селища болотників. Заклали неймовірно багато вибухівки – для надійності. Підготували феєрверки по всьому місту – для урочистості. Церемонію призначили на пізній вечір. Мене там не було, і наступні події я знаю зі слів уцілілих свідків. – Ліонесса надпила вина. – Після довгої промови Борімскі підійшов до вибухового механізму, натиснув важіль, і фундамент викорчувало так, що каміння позлітало вгору на десятки метрів. А за кілька секунд почувся страшенний скрегіт, і під ногами гостей зазміїлась тріщина. Ніхто не зрозумів, що сталося, коли земля обвалилась і більшість присутніх зникла у розчахнутій безодні. Загинув Борімскі, загинув Гонта, загинули їхні численні посіпаки... Нехай всі вони вічно горять у пеклі! – і Стерн випила ще.

У місті запанував безлад. Вирували пожежі, зненацька пішов сніг, землю продовжувало струшувати, міський люд охопила паніка... Ліонесса не розгубилася. Загін, який вона таємно формувала на противагу «гончакам», наводив лад у сповненому розпачем місті. Залізною рукою Ліонесса зупинила безлад, об’єднала людей і почала керувати.

- Спала по три-чотири години. Зараз можу більше, а тоді інакше не виходило. Все змінилося за одну ніч! Я мусила реагувати на нові виклики швидко й помірковано водночас. Не завжди виходило так, як хотілося... Але я бажала правити справедливо; правити так, щоб люди навіть у такому світі могли жити краще, ніж до катаклізму; правити так, щоб моє ім’я згадували з вдячністю.

- Наскільки я побачив із вікна, це тобі вдалося.

- Дякую. За це, як не дивно, треба подякувати Борімскі.