Розділ без назви (4)

Болотників я вважав істотами абсолютно іншого складу, але й вони приховували скелети у шафі. Де живе бодай одна людина, обов'язково знайдеться потайний кістяк. Якийсь дотепний чолов’яга радив змусити ці скелети танцювати, якщо несила здихатися, але він, певно, не мав на увазі людські жертви…

Не буває ідеалів. Не буває! Так само, як не буває ідеальних людських спільнот. Завжди, завжди, завжди знайдеться червоточина! Завжди буде щось, від чого люди малодушно ховатимуть очі, домовляючись з власною совістю! Культ безсилля. Культ самовиправдання. Культ боягузтва. Люди – вірні адепти всіх трьох. Може, колись це зміниться… Коли зміниться сама людина. Але чи схоче вона зберегти за собою назву «людина» після того, як перейде на новий щабель?»

Крук переборов гостре бажання розірвати листа. Кухонна філософія, думки сп’янілого мозку, незв’язні та банальні. Купа помилок, бризки чорнил, криві рядки нерозбірливих букв, що безсило завалюються вниз. Вчора лист здавався Крукові таким насичено повним, таким проникливо точним, таким стражденно-мудрим, ледь не найкращим з усіх, будь-коли ним написаних! Диявол… Йому завжди соромно за ці листи. Але він все одно їх відправляє.

І відправлятиме, доки не помре. Руки в теплих рукавичках діяли швидко й звично, загинаючи кутки, як робили ще у початкових класах ліцею. Згорнувши паперового літачка, Пол трохи постояв, вдивляючись у глибини Розламу й відчуваючи, як навзаєм глибочінь вдивляється у нього, а потім кинув літачка в безодню. Лист трохи пролетів прямо, затим різко пірнув донизу, де його жадібно проковтнув туман. Будівельники, які ледь не щодня бачили цей дивний обряд, навіть не звернули на нього уваги (хоч і не могли збагнути, як можна так марнувати дорогоцінний папір).

Крук, у свою чергу, не розумів, як можна працювати й проживати на Блокпості тижні за тижнями. Втім, ці чоловіки не мали вибору – останнім часом ситуація на Східному Березі розпалилася настільки, що «леза» та «князі» одразу б пристрелили будівельників, якби вони мали дурість вийти за межі Блокпоста. До них не пускали навіть родичів: Фальконе і Феррум небезпідставно вважали, що суперники можуть використати родини будівельників для шантажу. Ніхто, звісно, не зрадів цій забороні. Проте коли будівникам прояснили ситуацію, подвоїли платню і пообіцяли сховати близьких, вони змирилися й навіть прискорили темпи робіт. Звістки до родин разом із грошима регулярно діставалися адресатів хитро законспірованою схемою посередників.

Пол кинув недопалок услід за літачком, пройшов між копанок, піднявся на вежу, збив сніжні клапті з капюшона та плечей. Чергові стрільці з «двійок» – в обох відповідні чорні пов’язки з жовтою цифрою – кивнули на знак привітання, і він відповів кивком. Крук окинув поглядом простір навколо. Праворуч майже замело протоптану ним стежку; в центрі - просторий майдан, оточений похмурими будинками, колись прикрашений монументом Анонімуса, а тепер укритий лише велетенськими сніговими пагорбами. На горищах деяких будівель вартують групи невидимих стрільців – вони контролюють найближчі вулички, страхують Блокпост і запобігають появі ворожих снайперів на вигідних позиціях. Стрільці змінюються тільки вночі, щоб відстежити маневр було якомога складніше. Посеред майдану – протоптана напрямки дорога. Кожен, хто приходив нею, для снайперів як на долоні.

Блокпост встановили ідеально. Треба багато сил, аби взяти його штурмом. Впродовж усього часу, поки тут вартував Пол, на Блокпост жодного разу не нападали. Але Крук на нудьгу не жалівся. Йому добряче платили за кожну годину, яку він проводив на цих стінах, тож Пол тинявся туди-сюди під поважливими поглядами охоронців з двох банд, зрідка перемовлявся з ними, милувався пейзажами, пив казенний самогон «для зігрівання», – вбивав час як міг, чесно відробляючи монети.

-  Ліворукий, – раптом несміливо подав голос один із чергових «двійок», – а твій револьвер має ім'я?

Пол зиркнув на стрільця поглядом з натяком на подив. Новачок? Чи вони раніше зустрічалися? Так, обличчя знайоме. Але імені не знає, бо разом не воювали. На пов’язці біля цифри немає жодної зірки, якими «двійки» позначають свої внутрішні ранги; тобто, перед ним рядовий боєць. Але чом би й не відповісти? Цікаве запитання.

Крук опустив з обличчя шарф, під котрим ховалися густа чорна борода та вуса з просіддю.

-  Я не даю зброї імен, – хрипко відповів Пол.

-  А якби давав, то яке? – посміливішав хлопець. Поглянув гордовито на напарника – мовляв, поглянь, з ким я розмовляю, мов з рівним!

-  Як тебе зовуть, хлопче? – поцікавився Крук.

-  Е-е… Юрком мене звуть… – одразу знітився той.

-  Юрко, а ти одружений?

-  Е-е… Так… – Новий позирк на товариша, тепер знервований. Товариш знизує плечима: сам заварив кашу, сам і розбирайся.

Крук трохи подумав і відповів:

-  Я назвав би свій револьвер вдоворобом, Юрко.

Після цієї відповіді нещасний Юрко ледь не сховався у своєму куцому кожушку.

-  Можеш відповісти і ти на моє запитання? – зненацька спитав Пол.