Розділ без назви (4)

- Ліворукий, він же Пол Крук.

Очі вусатого витріщилися ще більше і ледь не повипадали з орбіт.

- От і не вір після цього в долю… Хлопці, взяти його!

Ніби з повітря, блискавично намалювалися три бравих вояки, Пола оточили, вмить вихопивши револьвера з утомленої руки.

- Ну, і навіщо ви це робите? – байдуже спитав Крук. Мабуть, називати своє справжнє ім’я було помилкою.

- Пол Крук, вас наказано доставити в Дім Уряду Західного Берега! – гаркнув капітан Ковпак.

- Чудово, – похитав головою Пол. – За що боролися, на те й напоролися.

- Устим, Захар, Ждан – маєте доставити його до палацу в цілості. Негайно.

Устим, Захар, Ждан хвацько салютнули.

- Переказуйте вітання Ферруму, – докинув наостанку Пол капітанові й солодко позіхнув.

Борімскі все-таки зловив мене, розчаровано подумав він. А Крук власним життям захищав міст, по котрому прийшли його люди. У долі часом таке збочене почуття гумору...

Під конвоєм трьох солдатів Пол ступив на Міст, що вів до Західного Берега.

* * *

Світ звузився до стрічки мосту, що вів крізь клубкуватий туман у невідомість. Розлюченим привидом кричав Розлам, вітер нещадно періщив по обличчю, зривав плащ, але все це мало турбувало Крука. Пол ледве чвалав, відчуваючи, як сон навалюється на нього. Напруженість останніх днів розтала, і навіть нестерпний біль у коліні сховався перед тією всесвітньою втомою. Справу було зроблено, і тепер організм негайно вимагав заслуженого відпочинку.

Сині мундири Західного Берега йшли поряд, міцно тримаючи Крука під руки. Історія повторюється: спочатку стрілянина за щось правильне й потрібне, а потім прогулянки чорт зна куди під конвоєм. Що далі? Нове вигнання? Чи, нарешті, смерть?

А, плювати. На смерть, на вигнання, на минуле, на геть усе. Хочеться тільки одного – поспати... В якийсь момент утома взяла гору, Крук утратив контроль над собою – і світ перед ним розчинився у сірому мареві.

Далі все було уривками: Пол на мить розплющував очі, щось помічав і знову поринав у сон. Дивна прекрасна будова із темного скла, схожа на церкву; розчищена від снігу вуличка, залита світлом нового ранку; скрипучі дерев’яні сходи й невдоволений чоловічий голос. Після цього стало настільки зручно, тепло і м'яко, що далі Пол спав без пробуджень, довго й спокійно.

Прокинувся він у затишній кімнаті. Подушка пахла м'ятою. Бруднющий плащ та бушлат лежали поруч на стільці. Перша думка, що спливла в голові – полон. Крук, умить скинувши обійми Морфея, різко сів. Спочивав він по-царськи, на широкому, застеленому коштовною білизною ліжку з балдахіном. Досить непогано, як на полон.

Ліва рука метнулася до кобури – порожня. Диявол! Миттю пізніше Крук побачив свого револьвера на столику біля ліжка. По сусідству зі зброєю стояла кругла таця, на котрій спокусливо вишукувалися глибокий таріль з шоколадним печивом, велика кружка, повний чорного чаю заварник та гарячий залізний чайник. Останній стояв на спеціальній конструкції, наповненій тліючим вугіллям, від чого вода у чайнику зберігала високу температуру. Пол прибрав револьвер на законне місце (барабан порожній, патронташ також), а потім, не довго роздумуючи, загріб печиво і набив рота. Шлунок радо забурчав. Пол навіть заплющив очі від хрусткої насолоди. Він уже й забув цей смак! Востаннє Крук ласував таким печивом, коли ще працював на Першій міській фабриці.

На мить прийшла думка, що печиво могли отруїти, проте Пол відмахнувся від неї: кому потрібно брати полоненого, аби потім труїти? Наповнив кружку чаєм, пив, обпікаючи горло. Бодай навіть отрута! Востаннє він їв дві доби тому, і краще померти від отрути, аніж від голоду, дивлячись на таріль із шоколадним печивом. Пол хрумтів частуванням невідомого добродія й оглядав кімнату, де його полишили вояки Західного Берега. Якщо це справа рук Борімскі, то декорації для полону він обрав досить дивні: кремово-білі шпалери прикрашені літніми й осінніми пейзажами, невеличкий письмовий стіл зі стільцем від того ж майстра, що виточив столик біля ліжка, кілька стільців та могутня антикварна шафа. У такій кімнаті міг жити або витончений естет, або жінка.