Розділ без назви (4)

Таріль швидко спорожнів, і Пол обережно підвівся з ліжка. Потішився, що біль у коліні вгамувався. У кімнаті було дуже тепло – зовсім, як у «Ямі» чи в театрі... Диявол! Він зовсім забув про пана Зета! Треба звістити його, якщо випаде нагода.

Масивні вхідні двері були зачинені. Про всяк випадок потрусив ручки, остаточно переконався, що невідомий хазяїн бажає бачити його саме в цьому приміщенні й ніде більше, і підійшов до інших дверей, що вели до ванної кімнати. Кахлі персикового відтінку, величезне трюмо, купи косметичних засобів та аромат парфумів, – безсумнівно, він у володіннях якоїсь шляхетної дами. Посеред кімнати на лев'ячих ніжках стояла велика ванна кольору старої бронзи. З цікавості Пол покрутив вентилі, проте вода не полилася.

Він повернувся до опочивальні, зупинився біля прикрашеного памороззю вікна. Надворі стояв ранній вечір – Крук проспав увесь день. Пейзаж із вікна відкривався чудовий: сяючий майдан з величезною ковзанкою та сніговою гіркою поруч. На ковзанці – дорослі й малеча, вона ж, дітвора, спускалася з гірки на санчатах, заливаючись радісним сміхом. Свято охороняв патруль у вже знайомій Круку синій формі з білим левом. Дивовижно! Вікно в інший світ. На Східному Березі кожен, хто мав дітей і бодай трохи дбали про них, не випускали малечу на вулицю: дітлахів могли викрасти в рабство або просто вбити.

Але тут життя після Розламу пішло іншою дорогою. Якесь хлоп’я в помаранчевій шапочці з веселим вигуком перекинулося, його санчата вихопились далі без вершника, а сам він покотився по сніжному схилу. Це видовище нагадало Круку ліцейські часи, коли взимку, забувши про домашню роботу, він разом з товаришами гасав у столичному ботанічному парку. Ліцеїсти будували снігові фортеці й, поділившись на армії, завзято обстрілювали один одного градом сніжків. Благословенні часи... Цікаво, чи комусь із тих його старих товаришів по іграх доводилося потім вбивати?

Пол одвернувся від ідилічного пейзажу. Життя за помережаним морозними візерунками склом здавалося йому несправжнім. Чому так? Чому на Західному Березі все було інакше – краще, легше, світліше? Чим завинив Східний Берег, хто прокляв його, хто прирік на прикру долю?

За стіною почулися кроки, зупинилися біля дверей. Серце Крука зробило кульбіт. Провернувся ключ у замку, двері з тихим скрипом відчинилися. Ну, подивимося, чи це таки Борімскі, чи...

- Ліонесса! – вражено мовив Пол.

Вона дещо змінилася з тієї ночі, коли він востаннє бачив її. Із квіткою в руках, Ліонесса поспішала на його день народження, але трійця дружинників зупинила й звинуватила її у відьомстві. З того почалася революція.

На її чолі й навколо рота пролягли зморшки. Неслухняне волосся туго скручене на потилиці у вузол. Одяг – високі білі чоботи та сніжно-білий мундир без жодних погонів чи відзнак. На поясі з білої шкіри почеплено оздоблену сріблом шаблю. Від погляду на цю жінку його засліпило: Ліонесса виглядала приголомшливо. Вперше, відколи він повернувся в місто, Пол відчув ніяковість за свій зовнішній вигляд – мішкувата одежина, пропахла потом і махоркою, неохайні зарості на пом’ятому обличчі – загалом, типова чоловіча зовнішність Східного Берега. Крук давно забув, навіщо дивитися у дзеркало, але, побачивши Стерн, дуже пожалкував, що так занедбав себе.

А Ліонесса не тільки подорослішала: юна врода розквітла, змінившись на вроду зрілу. І зовнішній вигляд Крука аніскілечки не знітив її.

- Пол! – радісно вигукнула Ліонесса і кинулася до нього, стиснувши у міцних обіймах.

Спершу він розгубився, а потім посміхнувся полегшено і теж обійняв її. Після всіх минулих років Ліонесса здавалася близькою подругою з давно втраченого життя.

- Я думала, що вже ніколи-ніколи не побачу тебе, Поле! Коли Борімскі оголосив тебе ворогом, я повірити не могла – як це так, тільки-но ми йшли до тебе на гостину, потім проливали кров… І за добу він заявляє, ніби ви з Арктуром підступно зрадили, намагалися його вбити й викрасти якісь надсекретні документи! – загомоніла Ліонесса, зморшки на її обличчі розгладилися, і він знову побачив ту молоду дівчину, яка колись допомагала розгрібати листя на подвір’ї покинутої фабрики. – Я ніколи цьому не вірила, Поле!

- І вірно чинила, – посміхнувся Крук. Маска байдужого вбивці, що наросла на Східному Березі, тріснула. – Ми нікого не зраджували, а Борімскі – ще те брехло. До останньої хвилини я думав, що це він мене й полонив.

- А це була я! – Ліонесса нарешті розімкнула обійми.

- Не уявляєш, наскільки це приємний сюрприз, – Пол ще оговтувався від неочікуваної зустрічі. – До речі, де він зараз?

- На тому світі, – спохмурилася Стерн. – Туди йому й дорога.

- Он воно як! – Яке полегшення.

- Скільки років минуло з нашої останньої зустрічі? Десять? Чи одинадцять?

- Десь так, – він не був певен. – То ти зараз одна з головних на Західному Березі?