Розділ без назви (4)

- Отже, будуємо лінії внутрішньої оборони.

- Саме так.

- Що ж. Маємо витримати будь-якою ціною. Викличте до мене бригадира!

За декілька хвилин з’явився бригадир будівельників. Він виглядав ще гірше, аніж учора.

- Викликали, пане Феррум?

- Так. Доповідайте по статусу будівництва.

- Міст буде вночі. Люди із Заходу майже поряд…

- Коли конкретно?

- Не можу сказати.

- Працюйте швидше, чорт забирай, бо скоро ми всі почуємо тільки виття Розламу!

- Не страхайте, – махнув рукою бригадир, – нам уже байдуже.

- Ви можете видати людей на реконструкцію стінки Блокпоста?

- Або Міст, або стіна, пане Феррум. Наші ресурси на останній межі.

- Зрозуміло. Ви вільні.

Бригадир пішов туди, звідки з’явився – на Міст, у глибину таємничого туману. Фелікс протер почервонілі очі. Він ще ані хвилини не спав відтоді, як вони увійшли у Блокпост.

- До роботи.

Всі, хто ще міг триматися на ногах, поливали сніг перед проломленою стіною водою, розтягували колючий дріт, розставляли мішки та ящики навколо, встановлювали останні вцілілі прожектори так, щоб вони засліплювали атакуючих.

Феррум бачив, що переможний настрій випарувався, і його бійці вже не вірили в перемогу. Та й він сам чудово знав, що їхні шанси примарні. Фелікс розпорядився видати подвійну порцію їдла та махорки, сто грам самогону і трохи шоколаду. Він уже забув, коли спав, і ледь не валився з ніг, але знав: зараз мусить сказати щось таке, що поверне віру в серця людей, сколихне в них жагу битви.

Феррум піднявся на стіну – саме ту, де він зарізав Фальконе – і став так, аби ворожий снайпер не зміг його підстрелити.

Він нікого не кликав. Просто стояв і чекав. Його побачили й підійшли: поволі, один за одним, змучені й зневірені. І Фелікс мовив так: