Розділ без назви (4)

Пролилося багато крові, подумав Крук, розсіяно стежачи за пір’ям. Багато... Але проллється ще більше. Якщо Блокпост вистоїть, треба буде знайти чорнило і записати ці враження – а то він давно не посилав нових листів.

Коли перші постріли дзвінко розбили декілька нових прожекторів, під барабани «князів» почався другий акт штурму Блокпоста.

Крук відходив від стіни, аби лиш поповнити свій запас набоїв. Час від часу він кидав погляд на закритий пролом, але біля нього було спокійно. Кулі пронизували сніг, бились об мури. Бій знову протікав зі значною перевагою «імперців». Штурмовики перебігали з місце на місце, марно намагаючись наблизитися, а захисники безупинно підстрілювали їх.

Пол згадав, як уперше взяв до рук свого револьвера. Крукові вручили зброю разом із грамотою стрільця першого ступеня, під аплодисменти столичних ліцеїстів. Тоді револьвер здався йому надзвичайно важким і незручним. До цього він стріляв зі шкільних – інших, легких, ніби іграшкових – а цей був справжнім засобом убивства. Він тоді довго звикав до нової зброї… А нині Пол не уявляв себе без неї. Він мовби поріднився з револьвером у ніч повстання проти Муніципалітету, злився з ним у єдине ціле на болотах. А після другого повернення до міста Крук просто вказував на людину, яку бажав убити, а все інше відбувалося ніби само собою, швидко й несхибно. Спочатку він переживав, чи витримає револьвер постійні низькі температури, чи не зрадить його на морозі, тому постійно перебирав й чистив зброю – і револьвер жодного разу не дав приводу сумніватися в собі. Спочатку було незвично управлятися з ним у рукавичках, особливо перезаряджати, бо пальці здавалися товстими й невправними. Однак це було давно, а зараз найманець на прізвисько Ліворукий перетворювався на стріляючу машину вбивства. Його вважали найкращим стрільцем Східного Берега, і це була правда.

За спиною завивав Розлам. Високий неприємний звук іноді вмовкав, а згодом наростав знову, вдавлюючись у вушні перетинки, втикаючись у мозок тупою голкою. Розлам радів такому близькому кровопролиттю, багатому свіжому їдлу довкола. І як будівельники не тьмарилися розумом посеред цього нескінченного виття?

Поволі ніч добігала кінця. Пол знову пішов по набої, аж раптом за спиною закричали. Крук обернувся до стіни і побачив, як «імперці», біля котрих він тільки-но стояв, падають мертвими. Снайпери на вишці лежали незрушно. Тіло одного з них перехилилося через парапет і важко гепнулося на сніг неподалік Пола.

- Диявол!

Доля знову врятувала його, а Крук побіг шукати Феррума.

Справи «імперців» значно погіршилися. Пост снайперів на покинутих будівлях, про який після вибуху всі забули, противники вирахували і захопили. Перш ніж у Блокпості це збагнули, стрільці штурмовиків перестріляли всіх, кого можна було поцілити з нових позицій, адже «імперці» чекали куль на землі й аж ніяк не з горищ.

- Стіни небезпечні, – доповів найманець Феліксу. – Вони захопили горища. Виходити на кулі – самогубство. Треба чекати, коли вони полізуть усередину і…

Слова Крука перервав новий вибух, що вщент зруйнував закритий за день пролом.

- Диявол!

- Всі до пролому! – закричав Феррум.

Але в тому не було потреби. Цього разу ніхто не поліз у м’ясорубку – штурмовики вдруге розбили їхнє слабке місце, а також захопили вигідні стрілецькі позиції. Ніч лишилася за ними.

Пол відчув, як нестерпно занило хворе коліно: він занадто багато ходив і пробув надміру часу на холоді.

- Третю ніч ми не встоїмо, – спокійно констатував Фелікс.

- Треба за день збудувати барикади усередині Блокпоста. Закривати пролом нема сенсу, бо ззовні ми вже не відіб’ємося, їхні снайпери тільки цього й чекають…

- Ви не можете спробувати їх здихатися, Ліворукий? – навіть за таких обставин Фелікс не втрачав присутності духу і продовжував до всіх звертатися на «ви».

- На жаль, ні, – Пол хитнув головою. – Вони надійно заховалися на горищах. Я не маю абсолютного зору, тим паче тіні й сніг дуже заважають. Віддаль і вітер також грають на їхню користь. Тому моя відповідь – неможливо. Про стіни й вишку можна забути.

Феррум розчаровано покивав. Цієї хвилини він здавався Крукові маленьким, старим, висохлим чоловічком, який дуже-дуже втомився від життя. Проте наступної миті Фелікс енергійно махнув рукою й промовив, розвіюючи цей образ: