Розділ без назви (4)

- Знаєш, Ліворукий, іноді ти мене до біса лякаєш. У тебе дах тече, хіба не так? – запитав Пляма, помітно нервуючи.

Крук нічого не відповів, лишень провів долонею по вусах. Назар закинув свою гвинтівку за плече, смачно шморгнув носом, сплюнув харкотиння під ноги і вже збирався піти, як Пол проказав у повітря:

- Якби тоді я зміг піднятися. Якби тоді я піднявся до того столу та побачив його тіло… – очі Крука дивилися в небо – туди, де серед хмар світили зірки.

- Ти про що? – занепокоєно перепитав Назар. Він, як і всі інші, боявся сумнозвісних нападів скаженої люті Ліворукого, що траплялися нечасто, але завжди після добрячої порції самогону.

- Про те, що якби не землетрус, от тоді я був би справжнім навіженим, – Ліворукий гірко розсміявся. Після чого знову приклався до пляшки й замовк, крутячи в лівиці свій талісман – здоровецьке жовте ікло якогось чудовиська.

Назар похитав головою і залишив найманця наодинці. Все у Ліворукому було добре: і вміння стріляти, і відточені рефлекси, і гострий розум, і здатність швидко приймати рішення, і кругла сума, яку Пляма за нього отримав, і ще багато чого іншого, але навіть такого чоловіка горілка зведе в могилу. Шкода!

Близько третьої ночі кілька розбитих влучними пострілами прожекторів звістили про початок штурму-контратаки. На вулицях барабани «князів» вибивали погрозливий та войовничий ритм. «Імперці» зайняли оборону.

Вороги бігли зусібіч, швидкими зігзагами, поодинці та малими групами, падаючи в сніг та огризаючись рідкими пострілами. «Імперці» ж стріляли без упину – зі стін, з вишки, зі снайперських постів на верхівці покинутих будівель.

- Там наше слабке місце, – через п'ять хвилин від початку бою повідомив Крук Ферруму, – якщо наших хлопців там виріжуть, то займуть зручну позицію для обстрілу вишки й стін.

Мова Ліворукого була чітка, рухи швидкі, думки виважені – все, як завжди. Зі смородом самогону включно.

- Попередьте про це снайперів на вишці, – кивнув Фелікс. – Нехай пильнують і прикривають наших.

Найманець кивнув і щез.

Він з'являвся у всіх кутках Блокпоста – там, де, на його погляд, потребувалася допомога. Ніби крила, майорів за спиною чорний плащ, притрушений свіжим сніжком гострий капюшон акулячим плавником розрізав повітря. Ліворукий зупинявся, стріляв і рухався далі, на ходу перезаряджаючи револьвер. Тінню з'являвся він поміж «імперців», вселяючи у їхні серця бойове піднесення та шанобливий острах. Недарма Фальконе бажав купити його, ох недарма! Ліворукий був єдиним на Східному Березі, хто міг так далеко й несхибно стріляти з револьвера.

У такі моменти голова Крука пустувала. Він просто автоматично робив те, що вважав за потрібне, а зайві думки відволікали від бою. Проте в якийсь момент Полу згадався цей майдан за інших часів: тоді теж багато стріляли, а на дахах сиділи ворони, замість снігу сіявся дощ, а трупи були складені в акуратні ряди. Як він дістався цього майдану тоді? Йшов, умисно стріляючи по кінцівках, не бажаючи вбивати. Тоді він так не бажав позбавляти будь-кого життя!

Крук розсміявся. Боєць «імперців» смикнувся поруч й обережно відсторонився – він також уважав за краще триматися подалі від Ліворукого, якому без жодної видимої причини стало так весело посеред битви.

Пол рушив далі й зустрів Назара.

- Хе-хе, вже шоста ранку! – радісно повідомив Пляма. – Якщо вони й далі нас так завзято штурмуватимуть, ми тут встигнемо ще один Міст збудувати!

- Ніч ще не скінчилися, – похмуро озвався Крук.

- Що таке? – стривожився Назар.

- Нічого, – відмахнувся Пол. – Я пішов. А ти не святкуй передчасно, бо одні вже відсвяткували.