Розділ без назви (4)

Пол стріляв швидко, не зважаючи на розпечений болем шрам. Ще звичним рухом пальця він натискав на спусковий гачок, а око вже знаходило наступну мішень, лунав черговий постріл – і так безперервно, до підзарядки барабана, по колу смерті… Сутінкові чоловічки падали, невеличкі й незграбні, падали подібно до маріонеток з підрізаними кулями нитками. Валилися обличчям в сніг, востаннє ковтаючи холодне повітря, агонізуючи кілька секунд довжиною в життя, і застигали назавжди. З провалених під вагою наметів стріх зривалися в нічне небо чорні птахи.

Ах, зовсім не цього вони очікували, зовсім не цього! Тільки-но вони йшли згодовувати Розламу трупи, а за хвилину самі перетворилися на беззахисних жертв. Утікали щодуху, падали на землю, ховаючись у снігу, за тілами товаришів, повзли геть...

- Назад! – лунав панічний крик, судомно захлинаючись у крові.

- Зрада! Зрада! – у переляканих голосах наривав безпорадний відчай.

Дехто намагався відповісти поодинокими пострілами. Жодна куля не влучила в захисників Блокпоста. Однак ті, що були по інший бік барикад… Лише за хвилину «імперці» перебили з четвертину величезного війська, що перевищувало їхню потугу чи не вп’ятеро, перебили без зусиль та жодної втрати. Розгромна перемога!

Барабани «князів» умовкли. Один з інструментів, прострілений наскрізь, лежав біля свого мертвого власника. Під радісний вий Розламу вороги бігли, повзли, падали – кожен рятував власне життя, не зважаючи на поранених, які з дикими криками борсалися в снігу і шкребли пальцями по свіжих ранах, намагаючись вирвати звідти кулі. Живі втікали щодуху, з перекошеними обличчями і налитими жахом очима загнаних звірів, в яких божевільно зблискувало єдине бажання – врятувати власну шкіру. Деякі вибігали на обледенілу дорогу та страшно падали, ламаючи кінцівки та розбиваючи голови. Гвинтівки, пістолети, барабани, шапки й пляшки валялися на потоптаному снігу, ніби частки великої кривавої головоломки.

- Зброю шкода, – зітхаючи, сказав Назар Пляма. Вистрілив, майже не прицілюючись, поправив картуза й закінчив думку: – Поіржавіє.

Останні вцілілі вороги щезли там, звідки з’явилися – серед вуличок, що вели до площі. Шлях відступу рясно вкривали трупи.

- Не розслаблятися! Вони оклигаються, перегрупуються й повернуться, – оголосив Феррум, суворо оглядаючи «імперців». – Розваги скінчилися! Справжній бій уже незабаром. Вони мають останній шанс завадити будівництву, і ним вони скористаються. Готуйтесь!

Ватаг «імперців» мав рацію. О третій ночі, коли місяць сховався за чорними хмарами, вороги пішли у контратаку.

* * *

- Цікаву розповіли ви мені історію, Ліворукий, – мовив Фелікс. – Дуже цікаву... За вами стежили?

- Авжеж. Я вибрався непомітно. Шпигуни вважають, що я досі перебуваю в театрі.

- Добре.

Феррум примовк, щось обмірковуючи.

Думками Крук повернувся до ранку, коли він прийшов до могили матері й благав її на колінах пробачити його за порушену клятву, за вимушену зраду. Він стояв навколішках перед білою скульптурою, що навіки завмерла за мить до падіння в прірву, і гарячково шепотів: я ніколи не забуду тебе, ніколи й нізащо, але я порушу клятву, що дав твоїм ім’ям, я маю її порушити, так вже склалося, але це неважливо, бо важливо тільки одне, пробач, пробач свого непутящого сина... Сльози знову зволожили його очі, а скринька ледь чутно грала «Ave Maria».

- Історія настільки цікава, що може здатися казкою. Чому я маю вірити вам, Ліворукий? – перервав спогади Феррум.

- Тому що я не маю потреби вигадувати казки, – різко відповів Крук. – Тому що на знак подяки ти заплатиш мені вдвічі більше за Фальконе, коли Міст буде збудовано й захищено.

- Ну, припустимо, що я повірив вам, – Фелікс кашлянув у кулачок. – Але є одна деталь: ви маєте померти від невідомої отрути повільної дії, антидота я не маю…

- А він і не потрібен.