Розділ без назви (4)

- Поясніть, – Феррум кинув на нього його швидкий погляд. – Не розумію.

- Я теж спочатку не зрозумів, – Крук усміхнувся. – Збагнув лише тоді, коли повернувся до театру. Фальконе не отруював мене. То був чистий блеф.

- Блеф? Чому ви так певні?

- Тому що я відчуваю будь-який натяк на загрозу. Всі замахи на моє життя провалилися не тому, що мені до біса щастить, а тому, що я завжди знав про них, – здається, Феррум здивувався. – Митець цього не знав і прорахувався зі своєю брехнею. Коли я пив віскі, моє почуття мовчало. Не було там ніякої отрути.

- Так покладатися на почуття… Ви сильно ризикуєте, Ліворукий, – зауважив Фелікс, трохи помовчавши.

- Я завжди ризикую – мені не звикати.

- Клятва на крові, я так розумію, для вас не перепона.

- Не перепона, – на обличчі найманця не здригнувся жоден м’яз.

- Тоді поясніть свою мотивацію. Ви зрадили Фальконе лише заради гіпотетичної можливості отримати від мене більше монет?

- Ні.

- Образа на розіграш з антидотом? – Феррум похитав головою. – Аби я вам повірив, розкривайте усі карти, Ліворукий. Чому ви стали на мій бік?

Фальконе завжди подобався йому значно більше Феррума. Але Крук зробив вибір.

- У мене в цій справі особиста мотивація. Я хочу, щоб Міст було добудовано, і не вірю, що Фальконе прокине його. А я бажаю потрапити на Західний Берег. Якомога скоріше.

- Чому, дозвольте поцікавитися?

Коротка пауза. Вдих-видих. А тепер, іще раз, правду.

- Тому що там залишився мій маєток і руїни моєї фабрики.

Феррум коротко розсміявся.

- А от тепер я дійсно вірю вам, пане Крук, – він покивав, і сміх перейшов на кахикання. – З цього і варто було починати. Не треба дивуватися. Так, я знаю ваше минуле.

І цей туди ж, подумав Крук. Всі знають його минуле, чорт забирай!

- До Розламу я працював на Борімскі. Очолював один спеціальний відділ з багатим архівом, тому з вашою справою я добре обізнаний.