Розділ без назви (4)

Звична тепла одежина, зручна та надійна, назавжди пропахла потом. Вірний револьвер. Мовчазна останнім часом скринька – до внутрішньої кишені. Ікло на шиї, патрони на поясі, плащ на плечах. Шарф, капюшон, рукавички. Можна вирушати: прикро тільки, що випивки з собою нема. Треба буде пошукати на складі.

На Блокпості було як ніколи тепло, людно та весело. «Двійки» перемигувалися між собою, нарочито голосно жартували, реготали й поплескували «імперців» по плечах – тих самих людей, яких мали зарізати вночі. Розпивали принесені з собою пляшки, співали пісень. Крук пив разом з усіма, але жодного разу не посміхнувся. Думками він повертався до свого рішення, і воно каменем лежало на його серці. Він ніколи не уявляв себе в ролі зрадника.

Коли настали сутінки, прокотився шепіт – Феррум бажає зібрати всіх, окрім будівельників, перед головними воротами. Досить швидко бандити з обох банд підтягнулися до стіни, з якої Фелікс утворив імпровізовану трибуну. Поряд нього в сліпучо-білому пальті стояв Фальконе й чарівно посміхався, час від часу поправляючи волосся. Крук намагався не дивитися в бік Митця.

Поруч свого сусіда Фелікс виглядав програшно – невисокий, сухенький, невиразно вдягнутий. Але ватаг «імперців» ніколи не славився зовнішністю.

- Воїни! – крикнув Феррум, і всі одразу вмовкли. – Я не звик до публічних виступів та солодких промов, ви всі чудово знаєте це. Я звик робити справи, а не розпатякувати!

Бандити схвально загуділи, закричали «правильно», «атож».

- Але наближається час битви. Великої битви Східного Берега! – гарячі слова вилітали білою парою. – І тому я не можу не сказати, як пишаюся тим, що стою зараз пліч-о-пліч з найхоробрішими чоловіками Східного Берега!

Йому відповіли радісним криком. Хтось сприйняв ці слова за тост і негайно випив.

- Вже скоро проллється кров. Це буде кров наших ворогів!

Радісний рев. «Двійки», здається, забули про криваву ніч попереду і щиро кричали разом з «імперцями».

- Ми ступимо на новий берег. І ніхто нам не завадить! – очі Фелікса сяяли. – Ні «леза», ні «князі», ні сам диявол!

- Так!

- У нас є зброя! – із цими словами Феррум вихопив свого різницького ножа. – І вірні товариші! Ура!

- Ура! – прокотилося луною у відповідь.

І під акомпанемент цього крику Фелікс встромив лезо прямо у горло Фальконе – аж до руків’я. Порснула кров, плямуючи піжонське біле пальто. Моріс здивовано захрипів, викотивши очі, а Феррум з силою вирвав ножа, і Митець упав, марно намагаючись торкнутися глибокої рани на шиї. Він помер швидко, не встигнувши збагнути, що сталося.

Тієї ж миті Крук вихопив свого револьвера й розрядив у потилицю чоловіка перед собою. Той упав горілиць. За злою іронією долі застрелений виявився тим самим Юрком, що питав колись Ліворукого про ім'я зброї. «Вдовороб» – відповів тоді Крук. Шрам на вилиці звично сіпнуло. Одночасно з пострілом Ліворукого гримнули інші постріли, свиснули жадібно ножі, а миттю пізніше захрипіли, закричали, застогнали в останній агонії десятки захоплених зненацька «двійок». Пол розрядив барабан і побачив неподалік Амаранту, коли рябий Стефан з розмаху вдарив її прикладом гвинтівки. Потилиця хруснула, жінка безпорадно звалилася на сніг, її голова проросла багряним патьоком.

У повітрі пахло ненавистю й кров’ю. За кілька хвилин від однієї з найбільших банд Східного Берега залишилася тільки назва і трупи на червоному снігу. «Двійки» померли швидко: тих, хто не помер одразу, добивали. Пол кинув погляд на площу, де над покинутими домівками у небо злетіла зграя воронів. До шраму наче приклали розпечену смолу. Крук обережно потер щоку, і біль у шрамі стих.

- Зрадників покарано! – заволав Феррум, підкидаючи до небес руку із скривавленим ножем. Крапля крові зірвалась і впала на його лоба. – Місто буде нашим! Імперія!

- Імперія! – відповіли різноголосим криком. – Ура!

- Падло – до безодні, хутко, – наказав Фелікс. Змахнув з лоба кров, присів біля тіла Моріса і витер ніж об пальто мерця.