Розділ без назви (4)

- Не закінчено, Ліворукий, – Моріс чарівно посміхнувся. – Я передбачив, що ти сперечатимешся. Чи ти вважаєш, що Митець випустить тебе живим із такими відомостями?

Рука бандита красномовно погладила кинджал.

- Ха! Спроба підкупу очікувано провалилася, тож у хід пішли погрози. І що ти зі мною зробиш, Фальконе? – вишкірився Пол. Як йому зараз не вистачало револьвера!

- Нічого.

Коротка пауза.

- Вже зробив.

Як? Що він встиг зробити? Але весь час шосте почуття мовчало! Пол швидко перебрав у пам'яті всі події від моменту, коли він перетнув поріг майстерні: камені, статуя, інструменти, віскі… Віскі!

- Ти отруїв мене, сучий сину, – руки Пола стислися в кулаки.

- Бінго! – зааплодував Митець, широко посміхаючись. – Так, я тебе отруїв. І, як це не прикро, але за десять днів ти помреш, щоправда, швидко й безболісно. Або ж погодишся працювати зі мною – і отримаєш сім тисяч, абонент до «Сніжної Ружі» й антидот на додачу. Чи слід було назвати антидот першим? Ну, неважливо, сказав як сказав. Все одно ти отримаєш його тільки після того, як справу буде зроблено. То що, Ліворукий, зараз моя пропозиція виглядає цікавішою?

- Я вб’ю тебе, – процідив Крук.

- Тоді не знайдеш антидот, – розвів руками Фальконе. – Будемо валятися удвох біля ніг моєї чарівної скульптури: я раніше, ти трохи пізніше. До речі, як вона тобі?

Крук не відповів. Його обличчя зблідло від гніву.

- Трагічний фінал, смерть справжніх невдах! Мені не дуже подобається, кажу тобі щиро, – Моріс трагічно заламав руки. – Чи, може, ти врешті передумав, і ми разом візьмемо Східний Берег? Quis contra nos?! Не мовчи, Ліворукий.

Крук не боявся смерті. Але загинути так безславно… Отруєним бандитом! Дозволити йому вирішувати, коли проб’є моя остання година?

- Чого ти хочеш від мене?

- О, це вже інша розмова! – гротескно зрадів Фальконе. – Я хочу мало, зовсім мало. Всього лише твоє слово… Чесне слово про мовчання та співпрацю. У наш час словам ніхто вірить – і правильно роблять, між іншим! Але тут ми маємо інший випадок. Твоя обіцянка не буде цяцянкою, Крук. Бо ти на крові присягнеш пам’яттю матері, – з останніми словами, що прозвучали без жодної фальші, Моріс простягнув найманцю свого кинджала.

- Я можу присягнути на крові з твого серця, – Пол стиснув пальці навколо важкого руків’я, прикрашеного дорогоцінним камінням.

- Можеш, – легко погодився Митець і знову посміхнувся. Сміливості в нього вистачало. – Але антидот тоді не знайдеш!..

Пам’яттю матері! Ти зайшов занадто далеко, Моріс Фальконе. Ти не мав права торкатися її світлої пам'яті. І я змушу тебе відплатити за це.

Крук узяв кинджал, і на мить в очах Митця майнув переляк – він упіймав погляд найманця й вирішив, що той таки вб’є його. Але Пол тільки розрізав подушечку на правому мізинці.