Розділ без назви (4)

- Привіт, Ліворукий, – гаркнула Амаранта і махнула рукою до бармена: – Стопочку давай!

Сашо кинувся виконувати замовлення, а Пол мовчки випив чергову порцію самогону, витер великим пальцем гіркі каплі з вус і навіть погляду не підвів до нахабної візитерки, продовжуючи вдивлятися в ікло гйорра, ніби прагнучи вгледіти там лінії своєї долі. Тим часом перед Амарантою виросла її стопка, і капітан «двійок», довго не чекаючи, хвацько влила її в горлянку. Навіть не зморщилась і підняла стопку, гукнувши:

- Ще!

Врешті Крук поглянув на Амаранту. Ті, хто колись виходив з Ліворуким на завдання, знали, що цей погляд нічого доброго не обіцяє. Найманець дивився так на людину, котрій збирався ввігнати кулю поміж очей.

- Ну що, Ліворукий, як життя? – бадьоро проказала Амаранта.

Пол не відповів.

- Я тут сьогодні почула, що колись, до Розламу, ти був багатеньким хлопчиком. Це правда?

Замість відповіді Крук повільно дістав револьвер, поклав перед собою на стіл. Розмови в залі одразу стихли.

- Кажуть, у тебе було цікавеньке минуле! – безтурботно тріщала далі Амаранта. – Може, розповіси? З мене випивка.

- Зникни, бабо, – прошипів Пол.

- Що ти сказав? – маленькі очі Амаранти округлилися. Вже давно ніхто не дозволяв собі так розмовляти з нею.

- Я наказав тобі зникнути! – заволав Крук і грюкнув кулаком по столу. – Що твоєму тупому мозку не зрозуміло в цих словах?

Вражена криком найманця Амаранта інстинктивно потягнулася за гвинтівкою – її єдиним вірним другом на Східному Березі. Пол скочив, ударом ноги відкинув гвинтівку і наставив на неї револьвер:

- Хочеш дізнатися про моє минуле? – він зірвався на крик, очі його шалено витріщилися. – Так от слухай! Колись я мав багатство, яке тобі й уві сні не снилося, і я власними руками знищив його! Я свідомо відмовився від влади над цим містом! Я втратив дружину та сина! Я декілька разів дивився в очі смерті. Ось моє минуле! У тебе, скільки б ти не корчила з себе мужика, ніколи такого не буде! Ще питання залишились?

Він таки добряче набрався.

- Ліворукий, – наважився промовити Сашо. Він зібрав у кулак всю свою хоробрість і продовжив: – Сховай зброю. Ти знаєш правила. Всі перестрілки за дверима.

Пол скреготнув зубами, пнув свого табурета – той полетів вслід за гвинтівкою – обвів паб лютим поглядом і стрімко вийшов, грюкнувши дверима. Амаранта сиділа, наче перетворилась на камінь. Її губи дрижали, а в очах стояли сльози.

У вухах засвистів холодний вітер, жбурнув в обличчя порцію снігу.

Тричі його позбавляли всього, що, здавалося, ось-ось мало стати новим життям. Тричі найзаповітніші мрії розбивалися вщент без жодного шансу на повернення. Тричі світ зрадливо розколювався на уламки мозаїки, що нібито склалася, і зі сміхом полишав його на самоті. Тричі він гинув, з кожним разом втрачаючи дедалі більше.

Знову пронизливо свиснув крижаний вітер. Крук накинув капюшон.