Розділ без назви (4)

Навколо панувала вічна зима; зима була у ньому самому.

* * *

Наступного дня прийшов Дениско із запрошенням від Фальконе. Його саморобна булава із цвяхами була вкрита свіжою кров’ю.

- Шакал! Хтів мене вбити. Дурень, – лаконічно пояснив Дениско, широко усміхнувшись. – Доброго дня вам. Фальконе запрошує до себе Ліворукого. Це тер-мі-но-во. – Останнє слово було найважчим.

Пан Зет пригостив відважного Дениска чаєм з медом, після чого задоволений життям посильний пішов.

Це через мій учорашній вибрик з Амарантою, подумав Крук. Голова розколювалася од випитого на ніч. Він довго отямлювався, розтираючись снігом біля чорного ходу, чим знову дуже засмутив пана Зета.

- Ви тільки-но одужали, Крабате, а вже лізете в холодне…

- Не переймайтеся, пане Зет, – усміхнувся Крук, – від цього, повірте, не захворію.

Всю дорогу до маєтку Фальконе Пол намагався підібрати слова для пояснення своєї поведінки, але слова так і не знаходилися. Він просто напився й зірвався. Йому для цього дедалі менше потрібно. Ну й нехай.

Як завжди, Крука обшукали і забрали зброю. Цього разу Моріс очікував не в кабінеті – найманця запросили до майстерні Фальконе, куди допускали тільки найближчих людей Митця. Цікаво, чому, замислився Пол. Просто так Фальконе нічого не робив.

У майстерні ватага «двійок» стояла прохолода. Товсте скло численних високих вікон прикрашали чудернацькі морозні візерунки. Всюди стояли різнокаліберні шматки мармуру всіх відтінків білого кольору, від сіруватого до рожевого, деякі з них сягали стелі. Посеред майстерні стояв Моріс у синьому комбінезоні, притрушеному білим пилом. Рукави його сорочки були по-робочому загорнені. Скептично примружившись, Митець вивчав скульптуру, тримаючи у запилених руках молоток та зубило. Крук підійшов ближче, вгледів об’єкт його уваги й завмер: перед ним, ніби жива, сиділа чарівна дівчина, виточена з білосніжного каменю з ледь помітним блакитним відливом. Полою свого довгого плаття вона турботливо прикривала квіти, що росли праворуч неї. Вона сиділа, закинувши ногу на ногу, пікантно оголивши плечі. Волосся прибране в складну зачіску з обручем. На тонкому обличчі, сповненому строгої античної краси, сяяла дбайлива посмішка.

Робота була незакінчена, бракувало багатьох деталей, але Пол анітрохи не сумнівався в тому, що споглядає справжній шедевр.

- Що, Ліворукий, невже ти вражений? – посміхнувся самовдоволено Моріс. – Ніколи не бачив тебе таким. Мабуть, ти гадав, що Фальконе отримав своє прізвисько за пристрасть до одягу кольорів, одмінних від чорного та сірого?

- Ні, я так не думав, – збрехав Крук.

- Брешеш, – зневажливо махнув зубилом Фальконе. – Але, як можеш пересвідчитися, я – скульптор. І досить-таки непоганий, якщо казати відверто та без зайвої скромності. Свого часу я користувався неабиякою популярністю серед тутешньої аристократії, навіть зробив на замовлення кілька робіт. Наприклад, створив для палацу Сітіса серію «Дев’ять кіл Пекла» – ти міг її там побачити до путчу Тріумвірату, після котрого всі статуї, на жаль, плебс розікрав до приватних колекцій.

Він знає моє минуле та прозоро натякає на це, подумав Крук. Ця думка йому дуже не сподобалася.

- А також виконав на замовлення Корвіна надгробну скульптуру на могилу твоєї матері…

Перед очима Крука постав шикарний коридор палацу Марка Сітіса, прикрашений старовинними гобеленами та мармуровими статуями. Коридор змінив невеличкий зал із білим саркофагом, на якому стояла жінка з прихованим обличчям, що падала в безодню… Зрозуміло тепер, чому Моріс відправив його «захистити» свого дядька – та ще й за таку астрономічну суму!

Фальконе уважно спостерігав за всіма відтінками емоцій, що пробігли по обличчю Крука.

- Твої роботи…