Розділ без назви (4)

- Пробачте, пане Зет…

- У цьому випадку вибачення зайві, Крабате.

- Але я тепер не можу виступати, – клацаючи від холоду зубами, сказав Пол.

- Ну то й що? Коломбіна посумує, але ви скоро одужаєте, і знову виступатимете з нею, чи не так? Тим паче, вона вже мала творчу відпуску – коли мій колишній асистент втік, а ви приходили до тями… – пан Зет розвів руками. – Тож нічого страшного. Мені не звикати! Виступлю кілька разів соло. Тим паче всім відомо, що у мене працює сам Ліворукий, грізний найманець Східного Берега, і це додає театру неабиякої популярності. Вашу хворобу можна обіграти якось туманно і таємничо… Непоганий рекламний хід! Так і зроблю. Принести Коломбіну, аби ви тут не сумували наодинці?

- Розмовляти з лялькою? – видав слабку посмішку Крук.

- А чом би й ні? Нічого страшного в розмові з лялькою немає, – пан Зет знизав плечима. – Допоки вона не починає відповідати…

І знову Пол горів чорним полум’ям, і знову над ним крутився лиховісний знак безкінечності. У вухах відлунював крик його неназваного сина, ридала Оде-Імін, перед очима поставали мертві Курт Резнікофф і Аківензі, мовчазні й потойбічні, і від цього Полу ставало неймовірно страшно. Потворна Чі-Ананг стояла з обсидіановим ножем у вибілених глиною руках, а сам він був з голови до ніг вкритий застиглою кров’ю… Блискавка! Темрява! Круку страшенно хочеться пити, перед ним стоїть прозора карафа, повна чистої холодної води – але він не має снаги навіть підвести руку до неї… Звучить дитячий крик, що переходить у крекіт ворона, і після цього настає мертва тиша.

Коли Пол приходив до тями, правий бік голови пекло від старого шраму, а лівий роз’їдав пам’ятний укус над бровою. Голова була готова вибухнути, а тіло, здавалося, розбили й пошматували, нагородивши кожен шматок окремим неповторним аспектом болю.

Але попри всі його страждання, ліки пана Зета допомагали, і Пол одужував.

Тим часом життя Східного Берега зробило новий виток: будівництво Мосту добігало фіналу. Посильні від Фальконе та Феррума щодня цікавилися станом Ліворукого, передавали гарячі побажання найскорішого одужання, а Моріс навіть запропонував послуги особистого лікаря. Ці переживання та люб’язність мали єдину причину: найманець був потрібен живим і боєздатним в останньому акті протистояння банд Східного Берега, бо привид майбутньої битви, розмахуючи мечем, злітав над туманною змією Розламу.

Кілька театральних вистав відбулися без участі Крука; коли криза хвороби минула і він відчув себе краще, то знову вийшов на сцену.

- Гарячка позаду, – сказав Пол переконано, – кажу вам, пане Зет, я остаточно видужаю за день-другий!

- Вам легенького протягу буде достатньо, аби схопити рецидив, – пан Зет у ці моменти нагадував фанатично вперту медсестру. – Треба бути якомога обережнішим!

- Обов’язково. Тож я спробую?

Виступ пройшов блискуче, а глядачі радо привітали повернення асистента пана Зета. Крук отримав неабияке задоволення від сцени, яка за весь час під дахом театру «Corvus Corax» стала звичною, ледь не рідною.

Ще через три дні Пол остаточно став на ноги і вибрався до міста. Треба було завітати до Феррума – той постійно нагадував через посланців, що у нього є нагальна розмова до Крука, проте Пол не мав до того бажання, і тому пунктом призначення на вечір обрав паб «Яма». Він прийшов туди надвечір, блідий та похмурий, сів за улюбленого столика. Сашо особисто виставив перед ним батарею стопок, наповнив до краєчків, поставив піалу із закускою. Крук кинув на стіл кілька монет з останнього гонорару. Сашо забрав монети професійним помахом руки й зник за своєю стійкою. Хтозна, чи впізнав він у нелюдяному найманці свого старого клієнта Крука, чи не впізнав – та і яка в біса різниця?

- Почнемо, – похмуро кинув Пол сам собі й одним духом перехилив першу.

За першою пішла друга, за другою – третя. Але алкоголь чомусь зовсім не брав його. Крук пив і пив, залишаючись тверезим, від чого ставав ще похмуріший. Він вирішив напитися й забутися, як в нього зазвичай добре виходило, але вечір явно не вдавався. Звірячі голови-опудала глузливо дивилися на його невдалі спроби мертвими очима. Крук відвів погляд од голови кабана, шморгнув носом і змахнув рукою, вимагаючи оновлення порожніх чарок.

У паб потроху набивалися «імперці» та «двійки». Тупали ногами, збивали сніг, накидали верхній одяг на опудала. Дехто намагався закинути капелюха на роги сумної лосячої голови, що висіла найвище. Лося чомусь лагідно прозвали Альошею; за місцевим повір’ям, кому з першої спроби вдавалось накинути свого капелюха на роги Альоші, тому затим цілий місяць таланило. І ще один місяць на додачу, якщо міг потім її звідти дістати без допомоги запозиченої в Сашо двометрової мітли. Останнє поки що нікому не вдавалося.

Краєм вуха Пол дослухався до розмов бандитів: