Розділ без назви (4)

Чому старі казали про воду цього світу? Чому Пол нічого подібного не відчував? Чому його шосте почуття мовчало про це? Мабуть, від бурхливого світла, що влилося в нього після таємничої посвяти мисливців боліт, у ньому лишилася тільки здатність передчувати небезпеку та нічний зір. А саме світло витекло, випарувалося, зоставивши по собі спустошену крижану печеру. Але чи можуть крижані печери відчувати такий сором перед давно померлою людиною?

Вони зупинилися перед величною ротондою з чорного каменю.

- Аби двері відкрилися, треба піднести долоню до…

- Я знаю, як вони працюють. Дякую, Віктор.

- Залишаю вас наодинці, пане Крук. Радий був допомогти.

І пропахлий самогоном дядько Фальконе зник із шанобливим поклоном.

Пол застиг у нерішучості перед чорними дверима. Нові життєві етапи часто починаються із зачинених дверей, які потрібно відкрити… І чому це завжди так складно? Крук видихнув і рішуче приклав долоню до знайомого квадрата. По шкірі пробігло давно забуте тепле лоскотання. Стіна ротонди з шипінням розчинилася, немов портал до невідомого минулого.

Перед Круком стояли сходи вниз. Коли він обережно став на першу сходинку, загудів незримий генератор, дорогу осяяли теплі перлини електричних світочів. Пол відкинув капюшон, зробив ще пару кроків, і двері з шипінням зачинилися.

Він несміливо пішов униз, рахуючи сходи. Сніг швидко танув, Крук змахнув краплі вологи з брів. Кожен крок давався нелегко – як тоді, коли він проходив крізь стіну хурделиці. Що відкриється йому? Чи готовий він до цього? Вперше за тривалий час Пол відчував себе невпевнено.

Сходів виявилося двадцять п'ять. Чому саме двадцять п’ять? Вік, що прожила його мати? Можливо...

Пол опинився у невеликій круглій залі з білого каменю. Десь неподалік гудів прихований генератор. М’яке жовте світло сіялося на масивний саркофаг з білого мармуру. Над ним височіла скульптура – повнозроста жінка, яку рука геніального скульптора вихопила за мить перед падінням у безодню. Тендітні руки спрямовані врізнобіч, розкритими долонями догори; голова закинута назад, обличчям до неба; стрункий стан вигнуто вперед, але босі ноги все ще торкаються пальцями краю прірви. Одягнута в тонку білу тогу, в правиці тріпоче тонка вуаль – порив незримого вітру закрив нею звернене до небес обличчя. Крізь кам’яну матерію ледь вгадуються обриси тіла. Обличчя так і залишилося таємницею…

І все. Жодних дат, підписів. Лише велика кам’яна труна і мармурова статуя.

Мама… Найважче у його житті слово, що пекло нестерпно й дерло серце залізними кігтями. Якою вона була? Який голос мала, якою посмішкою всміхалася? Він так і не зважився подивитися на її портрет… Які звички вона мала? А руки? Мабуть, вони в неї були теплі та м’які… О, мама!

З одягу почулася тиха мелодія. Пол, не вірячи своїм вухам, похапцем дістав із внутрішньої кишені скриньку. Так, грала вона! Грала улюблену мамину «Ave Maria», після довгої мовчанки, вперше з ночі землетрусу на болотах. Лишилася зачиненою… Але грала. Відтоді зі срібних потайних глибин іноді долинали ледь чутні дивні мелодії.

Від музики на очі підступили сльози, серце забилося швидше. Праве коліно раптом заслабло, і Пол упав перед могилою матері навколішки. Скринька не вмовкала, жива й тепла, а Крук ридав, як маленьким хлопчиком невтішно ридав по ночах за втраченою мамою.

Пробач мені, мамо, пробач! Я знаю, що не вартий твоєї уваги, але вислухай мене, благаю! Я так люблю тебе, завжди любив, повір мені, будь ласка, я так сумую за тобою, я так винен, винен, винен… Я б волів ніколи не приходити у цей світ, куди приніс стільки смертей і страждання. Краще б мене не було, а ти продовжувала жити! Нічого цього не відбулося… Я знаю, що всі мої слова марні, всі мої слова порожні, але прошу, прошу з останньою божевільною надією в серці – почуй і пробач свого блудного сина!

Він плакав ридма навколішках, здригаючись усім тілом, розтираючи кулаками сльози по обличчю, забувши про сивину та прожиті роки, відомий стрілець Східного Берега, холоднокровний найманець-убивця Ліворукий.

* * *

Після справи на цвинтарі Пол захворів.

- Ой, лишенько, – стурбовано примовляв пан Зет. Крук лежав у ліжку під ковдрами, поряд гуділа пічка, але йому все одно було холодно. – Це же треба!