Розділ без назви (4)

- Ти застав мене зненацька, Віктор, – видихнув Крук і сховав револьвер.

- І тих придурків теж, грім їх побий!

- Дай-но випити.

- Тримай-тримай, пий хоч до дна. Покидьки! – Віктор махав кулаком у бік «шакалів», що втікали безоглядки. – Дякую тобі.

- Нема за що. – Крук повернув фляжку та хекнув. Пекельну горілку старий тут собі гнав! – Небіж щедро мені заплатить.

- Ото й правильно, за роботу треба отримувати платню, – дідок покивав. – До речі, як тебе хоч звуть? Тільки без цих ваших прізвиськ.

- Пол Крук.

Обличчя Віктора змінилося, ніби він вгледів покійну сестру.

- Крук? Той самий Крук? – його каламутні очі просвітліли.

- Е-е-е… Що значить «той самий»? – збентежився Пол.

- Вона стільки чекала на вас… – благоговійно прошепотів доглядач кладовища.

- Хто – вона?

- Ваша матір.

* * *

Старий сторож швидко вів його поміж могил. Всі стежки були акуратно прибрані й доглянуті, могильні камені ретельно протерті від снігу, але Крук не помічав того. Його гризла лише одна думка: як це він упродовж усього цього часу не подумав про могилу матері?!

Пола досі гнітив тягар вини за її смерть. Він боявся кожної думки про неї, кожного спогаду, навіть найменшого натяку. Але, диявол, це не значило, що він мав от так повністю ставити хрест на власній пам'яті! Пол відчував себе останнім покидьком.

Тим часом Віктор, який, здається, одразу протверезів, проказував йому – зовсім іншим голосом, урочистим і натхненим водночас:

- Я чекав, коли ви прийдете, пане Крук. Після зникнення вашого батька більше ніхто й ніколи не відвідував її… Але ви прийшли! Я знав, що ви прийдете, – Крук відчув, як уперше за багато часу його щоки починають паленіти. – Тут обережно, не оступіться, невеличка ямка. Ваш батько не пошкодував грошей на склеп. Найбагатша усипальня з усіх, що я будь-коли бачив у житті! Їй навіть не вистачило місця на Старому кладовищі – тоді було вирішено поховати вашу матір тут, серед простого люду… Зараз вже нікого не ховають. Тіла кидають у сніг або ж згодовують Розламу, грім його побий! Ніякої поваги, ніякого розуміння. Темні часи… Тьху! Але я охороняю пам'ять. Те, що ви сьогодні прийшли – найкращий тому доказ.

- Угу, – вичавив із себе Крук.

- Старе життя витікає з цього світу, – дідок заговорив зовсім як Навіжений з Яблуневої площі, – тече, наче вода крізь пальці. Повірте мені! Я живу серед мертвих, тому знаюся на житті.