Розділ без назви (4)

За півгодини Крук дістався того місця, де колись височіла Стіна. Нині тут простягалися кучугури, що сягали людського зросту. Справжня пустеля! Від неосяжного снігового простору боліли очі. Мружачись, Пол крокував занесеною снігом стежкою, що колись давно була дорогою, якою він уперше повернувся до рідного міста.

Старенька станція перетворилася на засніжені руїни. Стрічку залізниці давно розібрали на деревину й залізо. Порожні вікна сліпо витріщилися на снігову пустелю. Крук згадав, як у сиву давнину, в іншому житті, він, юний і нерозумний, вийшов з поїзда, охопленого клубами диму. Більше дванадцяти років минуло з того дня. У дитинстві час плине так повільно, що, здається, він народився разом з тобою і чимчикує поряд першими непевними кроками, що дні – такі довжелезні, а життя попереду – неймовірно величезне й неосяжне; а потім ти виростаєш, і твій час разом з тобою перетворюється на заклопотаного дорослого, що стрімко біжить уперед: години для нього стають розмінними монетами, дні пролітають, ніби дерева за вікном поїзда, а роки змушують зупинитися на хвилину й ошелешено подумати – це ж треба, ще один промигнув! Посумувати трошки й знову рвонути далі, до кінцевої...

Крук прибув сюди молодим і розгубленим хлопцем, сповненим честолюбних амбіцій та неймовірних планів на життя. То була зовсім інша людина, не побита життям, не забруднена кров’ю, чиста і наївна; з нинішнім Круком на прізвисько Ліворукий, страхітливим найманцем Східного Берега, її пов’язувало лише спільне тіло та минуле. Як сталося так, що з хлопчика, якому стало зле од видовища відсіченої руки, з юнака, який принципово стріляв по кінцівках, він перетворився на цинічного найманого вбивцю?

У одному з листів у безодні Пол написав: «Важко вчинити насилля над людиною, яку поважаєш. Ще складніше – вбити людину, подібну до тебе. Потрібен резон. Кожен убивця, аби не втратити самоповаги, аби не з’їхати з глузду від постійного насилля, яке він чинить, починає підсвідомо сприймати своїх жертв як щось не варте уваги, щось нижче за нього, яке не треба жаліти, а тільки викорінювати; згодом він ментально деформується, щиро не розуміючи жорстокість своїх вчинків.

Це сталося зі мною. Я не шкодую, ні. Виснажений стражданнями, спустошений і байдужий, я погодився на нову роль у цій грі. Новий злам… Не звикати. Мабуть, це було записано мені на роду.

Якби я зміг змінити той день. Якби тієї ночі не сталося! Ненавиджу слово «якби». Все пішло шкереберть. У моєму житті все йде шкереберть. Диявол!..»

Безжальний час і саркастична доля – ніхто не здатен передбачити їхні витівки.

Що б він зараз міг сказати собі тодішньому, якби мав таку змогу? Мабуть, щось на кшталт: «Я тобі співчуваю, друже».

Вхід до Нового кладовища охороняли дві похмурих скульптури. Кам’яні постаті в засніжених балахонах, з прихованими у каптурах обличчями, тримали у руках ліхтарі, що ледь блимали зеленим світлом. За ними починалися могили. Ті самі, що колись нагнали на молодого Пола хвилю гнітючого неспокою. Смішно…

Пол не встиг підійти до хижки охоронця, як її дверцята відчинились і звідти вистрибнув бадьорий дідуган із берданкою. Сива кудлата борода, щедро всіяна крихтами хліба, червоно-синє обличчя затятого пияка, очі дивляться суворо, а нижню губу нещодавно розбили.

Незабаром і я так буду виглядати, якщо не закінчу з самогоном, іронічно констатував Крук.

-  Ану, стій, сучий потрух! – крикнув дідуган сиплим голосом. Від нього потужно несло перегаром.

-  Віктор, спокійно, – Пол згадав вказівки щодо імені охоронця й зробив наголос на «о». – Я від Фальконе.

-  Побий мене грім, тебе прислав Моріс! Тьху. Не забув малий про старого пердуна! – дідуган одразу ж опустив зброю й змінив гнів на милість. – А я вже подумав, що то гієни приперлися.

-  Не гієни, а «шакали», – виправив Крук.

-  Гієни, саме гієни! Гієни кладовища! Знаєш таких? – дідок войовничо потряс берданкою, вуха його благенької шапки-ушанки несамовито затрусилися. – Не знаєш? То ж я тобі розкажу!

-  Ну, поки їх нема, розкажи, – знизав плечима Крук.

-  Кляті бовдури, – припечатав дідуган, витягнув фляжку з надр дублянки, смачно приклався й запропонував Круку. Той не відмовився. – Вони стали турбувати мене нещодавно. Приперлися вночі з мотиками могили копати. Уявляєш? Могили копати! Схотіли грабувати мертвих, побий їх грім!

-  «Шакали», – Пол скривився.

-  Відбірна мерзота! Перший сорт! Такі раніше в Муніципалітеті сиділи, а зараз по вулицях з виряченою пащекою ходять, – Віктор змахнув берданкою. – Але не на того наскочили! Не знаю, хто там на Західному Березі Старе кладовище охороняє, але у мене тут, на Новому, все як до Розламу було! Тож коли вони вперше приперлися, я шугонув їх холостими; коли приперлися вдруге – знову холостими налякав, а третьої ночі я зрозумів, що натяків вони не розуміють, тому й підстрелив одного ірода. І що ти думаєш? Приперлися до мене вп’ятьох. Попередили: якщо я знову спробую заважати копати могили, то вони мене тут і поховають. Тоді я згадав про небожа…