Розділ без назви (4)

Успіхи Крука не залишилися непоміченими. Його намагалися прибрати кілька разів. Але шосте почуття ніколи не підводило його: наче хижак, він відчував кожну засідку, і всі замахи на Ліворукого з тріском провалилися. Після цього «леза» і «князі» дали відбій, не бажаючи задарма втрачати людей, із скреготом змірившись з умілим найманцем у лавах ворогів. Що найдивніше, ніхто з них навіть не спробував вплинути на Ліворукого через театр пана Зета.

Спливав час. Крук не лічив, скількох людей він убив – йому було байдуже. Крук стріляв й отримував за це монети.

Він став заробляти стільки, що міг більше не працювати у театрі. Але Крук все одно лишився там. Йому подобалися вистави, ляльки, невеличка кімната з пічкою та столиком, на якому він писав свої повні відчаю листи. А безмежна вдячність до пана Зета, який в кращих самаритянських традиціях порятував йому життя (коли кожен інший кинув би помирати, пограбувавши перед цим), сяяла золотою короною над всіма аргументами. І Фальконе, і Феррум неоднораз усіма правдами й неправдами намагалися затягнути його у лави своїх банд, але Крук не піддавався спокусам і полишився вірним театру, зберігаючи статус вільного найманця. Врешті це влаштувало обох ватажків, бо, попри декларовану об’єднаність та спільну справу, жоден із них не бажав бачити такого вправного стрільця в іншій банді.

Кожен чоловік, що міг тримати зброю в руках, цінувався високо. Мало хто з новобранців «імперців» отримував пов’язку банди. Для того він мав пройти стоденний термін і вижити, що для зеленого новачка в перестрілках Східного Берега було непросто. Назар Пляма, а також інші рекрутери, шукали нових бійців серед покинутих будинків – саме з них у місто приходили так звані прийшлі, дивні люди з чужих далеких місць. Вони самі не знали, як потрапили на Східний Берег, мало що могли розказати про те, звідкіля вони з’явилися, пам’ятаючи зі зниклого минулого лише своє ім'я. Часто вони приходили поодинці, рідше – сім’ями. Старі, молоді, бідні, зі скарбом, прийшлі стали ще однією звичною часткою Східного Берега. Якщо їм щастило, то вони починали жити холодним життям міста Розламу, якщо ні, їх убивали впродовж першої доби. Феномен прийшлих нікого не дивував, сприймався як належне, бо всі з цим давно звиклися, як звиклися з невпинним снігопадом, із проклятим Розламом, із руїнами довкола, із вічним засиллям банд.

Пол також звик до цього. Він став одним із городян Східного Берега. Крук виходив на знайомі промерзлі вулиці в одежі, що стала йому зручною, знаючи, чого можна очікувати попереду, відчуваючи тепло скриньки біля серця. Він завжди носив з собою скриньку. Пол вважав її за єдине, що чогось вартувало в його житті: чудовий авторський витвір, шедеврально тонка робота. Витворена його руками, побита усілякими негараздами, але все одно жива. В останньому аспекті скринька нагадувала Крукові самого себе. Коли ніхто не бачив, Пол грів руки об теплий зоряний метал, ледь потемнілий від часу. Декілька разів Крук намагався відчинити її, але навіть найкращі відмички безпорадно ламалися. Якось п’яним він навіть вистрелив у замок, проте куля зрикошетила, ледь не вбивши його.

Напивався він часто: грошей було вдосталь, а витрачати їх зі смаком на Східному Березі не було на що. Навіть гарного тютюну ніде не малося, тому довелося палити махорку – втім, до якості тютюну Круку стало байдуже. Тепле житло, добрий одяг та гаряче їдло він отримував у театрі за сумлінну працю. Набої видавалися за рахунок банд. Тож монети Пол старанно пропивав, а також щедро марнував на дівчат зі «Сніжної Ружі», – будинку розпусти маман Беатріс, який знаходився під протекцією Фальконе. Серед тамтешніх фей він віддавав перевагу рудій Наділін, яка чимось нагадувала Іванну – ту саму, що зрадила його Тріумвіратові.

А ще він зрідка купував надзвичайно дорогий папір, бо знайдений обгорілий блокнот із часом скінчився, і писати листи не стало на чому. У тих листах Крук виписував рештки переживань, що залишилися в його скрижанілій спустошеній душі, аби потім відправити у паперовому літачку-листі в безодню.

«Я запитую в них – бандитів, шльондр, продавців, пересічних людей – у чому сенс життя? І всі вони губляться з відповіддю, очі їх скляніють, рот відкривається, а на лобі читається судомне прокручування заіржавілих шестерінок. Вони ніколи не думали про це! Вони існують, не замислюючись, виживають, подібно до звірів… Я не відчуваю жалю до них. Мало хто відповідає мені – і ці відповіді такі жалюгідні, що хочеться реготати.

Не знаю, навіщо я ставлю це запитання. Мабуть, все те, що колись могло дати власну відповідь, померло в мені. Бо я знав, у чому сенс життя. Знав... Колись давно.

Цікаво, як би ти відповів на моє запитання?»

Колись таке життя викликало б у Крука відразу.

Але ті часи минули.

* * *

Світлим суботнім ранком до театру прибув посильний – кремезний вуличний хлопчина років п’ятнадцяти. Одяг жорсткий від замерзлого бруду, палиця з кривими цвяхами у руках, чорні нігті, рум’яні від холоду щоки та перший натяк на вуса над обвітреною губою. Хлопчина збив із шапки та плечей сніжні пластівці, набрався духу й постукав у мерзлі двері. Постукав ледь чутно, проте пан Зет все одно почув. Він чув кожного візитера навіть у найвіддаленішому куточку свого театру.

-  Доброго дня, – привітався хлопець, тупцюючи з ноги на ногу, – у мене важливе послання до Ліворукого.

-  Ліворукий зараз трохи зайнятий, але я йому все передам, – посміхнувся пан Зет. – Тому кажи сміливо.

Посильний трохи пом’явся – йому наказали передати повідомлення особисто – але потім завчено промовив:

-  Його терміново викликає до себе пан Фальконе.

-  Перекажу Ліворукому негайно, не сумнівайся, – кивнув серйозно пан Зет. Виглядало це дещо кумедно, бо пан Зет був значно нижче за хлопця. – Як тебе звуть, юначе?

-  Дениско, – чомусь знітився той, і щоки його стали ще рум’яніші.