Розділ без назви (4)

Назар чекав на нього біля виходу із зали.

-  Ну що?

-  Монета за годину. Ти мені обіцяв десятку! – відповів невдоволено Крук.

-  Ей-ей, розумнику! Виявиш себе у бою – отримуватимеш хоч двадцятку! Ти що, відмовився? Невже відмовився? Ти з дуба впав? Гроші просто на снігу не валяються! – Назар дуже збентежився. Мабуть, тут добряче платили за кожного бійця. – Ні-ні, тільки не це! Не кажи, що ти відмовився.

-  Не відмовився, – заспокоїв його Пол. – Працюємо.

-  Хе-хе! Файно! – Назар з полегшенням плеснув у долоні. – Ти все ж таки розумний мужик. Гайда в «Яму» – наллю тобі, як і обіцявся.

І рекрутер повів Крука до пабу «Яма», де Пол через деякий час став пропивати значну частину свого заробітку. «Яму» полюбляли і «імперці», й «двійки», вважаючи паб чимось на кшталт тематичного клубу. Стіни пабу прикрашали численні голови-опудала всіляких звірів, стягнутих з усіх усюд Східного Берега.

У високому бармені Крук з подивом впізнав старого знайомця Сашо – офіціанта із «Золотого Трилисника». Сашо позбувся свого розкішного чуба, що постійно падав йому на очі, і поголив голову, завівши натомість тонкі мушкетерські вуса. Сашо Крука не впізнав. Та й не дивно: залишки болотної засмаги в компанії неохайних вус та бороди з просіддю неабияк змінювали зовнішність, і Пол вирішив за краще поки не викривати себе.

Цієї години столики пустували: удень постійні клієнти були зайняті своїми справами і приходили випити тільки надвечір. Пол і Назар скинули верхній одяг, накинули його на голови найближчих опудал, підсіли до стійки. Сашо професійним швидким рухом налив випивки, і від чарки місцевого самогону у Крука задерло в горлі й перехопило подих.

-  Ох і пійло! – він уже й забув, коли останнього разу пив. Навіть очі засльозилися!

-  Пробирає аж до мозку кісточок, хе-хе, еге ж? – зареготав радісно Назар. Він був у край гарному гуморі. – Ти зробив правильний вибір, друже. «Імперці» добра банда, повір мені. Інакше я не працював би на Феррума. «Двійки» – теж нічого… Втім, ти сам побачиш. За «імперців»!

Хильнули другу. Сашо флегматично робив вигляд, що не підслуховує.

-  Були недавно часи – одразу після появи цього клятого Розламу – коли на кожній вулиці було не менше трьох банд. Кожен міг перебігти з однієї в іншу або зібрати власну; щодня без упину йшла різанина. Топили криваву баню так, що сніг не встигав побілішати, різали одне одного за що завгодно – за територію, за людей, за ресурси, за просто так. Були, пам’ятаю, «канібали» – повні відморозки, жерли вбитих ворогів, уявляєш? Їх «леза» свого часу вирізали, хе-хе. А ще були «вухорізи», теж кровожерливі покидьки. Один із них, Яр Одноокий, зараз у нас в «імперцях» живе, познайомишся – лютий дядько. Десятки банд існувало і стільки ж зникло. Лишилися тільки назви. «Зимові сини», «джентльмени», «жовті дияволи», «болотники»…

-  Болотники? Ті, що біля Південної Брами жили?

-  Та ні, якби ж! – Назар сумно похитав головою й показав на спорожнілу чарку барменові. Сашо швидко поновив. – Ті болотники, на жаль, зникли. Кажуть, що всі загинули в Розламі – саме біля них останній уламок Стіни підривали. Не знаю, чи правда це, але після того жодного не бачив. Прикро! Гарна травичка у них була, хе-хе, сумую за нею…

-  За пам'ять болотників, – підняв чарку Крук. Перед очима сплило розбите селище шиай-аренків.

-  За пам'ять!

Випили. Пол відчув, як хміліє. Назар продовжив:

-  Лихі були часи, згадаєш – посивієш… Східний Берег тоді нагадував котел, у якому кипіли тисячі людських життів. Всі, хто боявся, не виходили з домівок. Ті, що прагнули багатства й влади, діяли за законами природного добору. Вижили тільки найхитріші та найжорстокіші. Зараз боротьба підходить до фінальної риси... І знаєш що, друже?

-  Що?