Розділ без назви (3)

Домівка Аківензі, як і всі інші хижки навколо, стояла на дерев’яній платформі, що трималася на міцних палях. Палі облизувала чорна вода – до неї, якщо присісти й простягнути руку, можна було доторкнутися кінчиками пальців. Лише кілька домівок, помітив Крук, стояли на природних земляних острівцях. Від кожної хижки вів мостик, який приєднувався до широкого мосту, що виконував роль вулиці. Над стріхами, вкритими темним очеретом, піднімалися цівочками бліді дими. На вулиці не було нікого, крім компанії Бівабіконса й Аківензі, які неспішно розмовляли невідомою Круку мовою. Біля старого болотника, який знову вирядився у жовту спідницю, завмерла струнка миловидна дівчина у червоній довгополій сукні. Її тонкі руки від зап’ястка до ліктя прикрашали різноманітні браслети: металеві й шкіряні, тонкі й широкі, з каменями й перлинами – і як не важно рухатися з усім оцим добром? Довге чорне волосся, прикрашене гребінцями, маленькими білими кістками й різнобарвними пір’їнами, було заплетене у дві довгі товсті коси.

Тільки Пол вийшов, як всі троє одночасно повернулися до нього. Крук помітив, що риси обличчя Аківензі й дівчини дуже схожі – однакові лоби, тонкі носи, мигдалевидні зелені очі. Батько і донька.

-  Ти любиш спати, Макадегване! – усміхнувшись, привітав його Бівабіконс. – Не ходи в цьому верхньому, тобі буде спекотно.

Пол слухняно скинув бушлат і залишився у своєму чорному костюмі з сорочки й штанів, добряче брудних та пом’ятих. На сорочці не вистачало трьох верхніх ґудзиків, зараз це стало в нагоді. Погода тут справді стояла на диво спекотна – у місті зараз царювала холодна пізня осінь.

-  Все одно буде задушно, – похитав головою Бівабіконс. – Чорне притягає тепло.

-  І тобі доброго ранку, – кисло відповів Пол. – Іншого одягу я не маю.

-  Ми дамо тобі потрібний одяг, Макадегване. Вітаю тебе у новому дні. Познайомся: це моя донька, Оде-Імін, – мовив Аківензі. Дівчина, почувши своє ім'я, кивнула та приклала долоні до серця. Вона розглядала Крука, наче привида – з краплиною остраху та жадібною цікавістю. – Оде-Імін не розуміє мови міста.

Крук кивнув їй. Він не знав, що серед місцевих заведено робити при знайомстві, тому відчув себе ніяково. Дівчина ледь всміхнулася, і від посмішки її врода спалахнула новими барвами.

-  Макадегване, поперед усіма іншими дорогами, наш шлях лежить до храму Змії, – продовжував Аківензі, змахнувши рукою у потрібному напрямі. Пол спостеріг, що на правій долоні старого бракувало трьох пальців. – Мейера Чі-Ананг скаже своє слово, і тоді ми повернемося. Бівабіконс піде до міста, а ти почнеш нове життя.

-  Так і буде! – енергійно кивнув Бівабіконс.

-  Ваша воля, – знизав плечима Крук, мало що зрозумівши.

Якась мегера, якийсь храм. Він і гадки не має, про що йдеться, та й не хоче знати. Хай буде, що буде – йому, загалом, байдуже.

Обраний Аківензі мостик хробаком звивався поміж хижок, здіймався нагору до великої кам’яної піраміди, якої Крук вночі не помітив. Той самий храм Змії? Споруда була зовсім інша, ніж хижки навколо: кам’яна, величезна, непривітна. Піраміда похмуро вивищувалась над селищем болотників, і було щось в ній од Муніципалітету. Пол вольовим зусиллям прогнав настирливі думки про місто.

Він слухняно крокував за болотниками і постійно крутив головою, оглядаючи незнайомі місця. Йому подобалося тутешнє селище. Проходили між маленьких затишних хижок без замків на тоненьких дверцятах, невеликих острівців з базарними майданчиками, кузнями, дубильнями та іншими майстернями, між залитих до коліна мутною водою полів, де чоловіки й жінки у барвистих одягах, невисокі, бронзовошкірі, довговолосі, саджали рис. Яке все незвичне та цікаве…

З мостика ступили за землю, звідки до храму вела доріжка зі старих жовтих плит.

-  Я стоятиму поруч тебе і перекладатиму слова, що мовить мейера, – повідомив Полу Бівабіконс.

-  А хто така мейера? – запитав Крук. – І чому всі її так дослухаються?

-  Мейера значить «мудра». Титул, – терпляче пояснив Бівабіконс. – Мейера – верховна жриця Великої Змії, покровительки боліт.

-  А, релігія, – співчутливо покивав Пол. – Тоді зрозуміло.

-  Ім'я мейери – Чі-Ананг, – продовжував Бівабіконс. – Крім неї, у храмі живуть шість молодших жриць. Тільки вони мають право носити білий одяг...