Розділ без назви (3)

-  Тоді тримай це ім'я в таємниці, мій гостю. Шиай-аренки мають три імені – те, що було даровано батьками, те, що було даровано мейерою, і те, під котрим тебе знають. Перші два, а особливо друге – велика таємниця. Перше ім'я відкривай лише найближчим; друге – нікому.

-  Як скажете, – знизав плечима Крук. – Але інших імен у мене нема.

-  Тоді я подарую тобі ім'я, під котрим тебе знатимуть у селищі. Запам’ятай його, мій гостю, – старий помовчав і мовив: – Віднині ти – Макадегван.

-  Гарне ім'я, – кивнув Бівабіконс. – Тобі личить, Макадегване.

-  Вам видніше, – байдуже відповів Пол. – Якщо так потрібно... Макадегван так Макадегван.

Він нічого не мав проти нового імені – навіть такого невимовного. Напроти, у цьому було щось символічне.

-  Ви втомилися після довгого переходу, – продовжив Аківензі. – Я пропоную вам свій дім. Перепочиньте.

-  Дякую, Аківензі, – Бівабіконс приклав долоні до грудей.

-  Прямуйте за мною, гості.

Аківензі повів їх мостиком до своєї домівки. Попід мостиками, де вони проходили, дрижала вода. Тихо пострілювали смолоскипи.

Невелика хижа Аківензі не мала замків на дверях. Усередині було темно, лише ледь жевріло вугілля у пічці, що стояла посередині домівки.

-  Лягай на цьому місці, Макадегване, – старий підвів його до ліжка, якого Пол не міг розгледіти в темряві. – Одежу можеш скласти поруч. Не турбуйся. Її ніхто не зачепить.

-  Я і не думав, що вона комусь потрібна, – із погано прихованою фальшю відповів Крук.

-  Твоє місце тут, сину Венджігіжига.

-  Дякую тобі, хазяїне.

-  Відпочивайте. Добрих снів, гості, – Аківензі вийшов і зачинив за собою двері.

Бівабіконс одразу ж заснув – це було чути по його легкому розміреному диханню. Пол обережно роздягнувся (диявол, він досі у клятому святковому вбранні) й поклав речі біля голови. Скривився від запаху: втомлене тіло потребувало якщо не гарячої ванни, то принаймні звичайнісінької води. Але про ванни тут, певно, не чули. Револьвер Крук теж поклав поруч. Він був готовий захистити себе будь-якої секунди, хоча й сильно сумнівався, що в тому стане потреба. Постіль лежала просто на долівці, набита якоюсь ароматною висушеною травою, вкрита пухнастими шкірами – він ніколи не спав на чомусь подібному. Крук не збирався одразу засинати: бажав знову проаналізувати все, що сталося з ним за останні дні в новому раунді безкінечних мазохістських роздумів. Але як тільки-но втомлена голова торкнулася м’якої шкіри, Пол забувся сном.

Він знову стояв перед дверима зі знаком безкінечності. Тепер це була не просто вісімка – це була гігантська змія, що примхливо скручуючись, кусала себе за хвіст. Над головою невидимий годинник голосно відмірював секунду за секундою: Пол знав, що має увійти якомога скоріше, але ніяк не може наважитися штовхнути двері. Дивний страх заволодів ним: він все стояв і стояв, втупивши порожній погляд у вісімку-змію, нервово слухаючи, як спливає час. А потім змія зникла в чорному вогні, пролунав постріл, і двері відчинилися самі собою. Годинник замовк, а за дверима Крук побачив дівчину у запорошеному білому платті. Очі кольору попелу з подивом дивляться на криваву пляму, що народжується на її грудях, за спиною оглушливо кричить ворон, і Пол провалюється у ніщо. Він падає і падає, у знемозі кричати, а навколо лише порожня пітьма…

Коли Крук розплющив очі, світло нового дня струменіло через дірку в стелі для відведення диму, тремтіло тонкими променями на його ліжку. Пол сів, обдивився. Неподалік лежала друга постіль, вже спорожніла – там ночував Бівабіконс. Суха земляна підлога охайно застелена різнокольоровими циновками. Посеред кімнати, від підлоги до самої стелі, вивищується колона пічки, вугілля в котрій він помітив уночі. Червона глина рясно розмальована акуратними геометричними малюнками: люди, пташки, змії, будівлі, ліси, води й зірки. У хижці прорізано лише два маленьких віконця попід стріхою, закритих каламутною плівкою – мабуть, якимось риб’ячим міхуром. Крім двох місць для сну, на підлозі були складені численні шкури та четверо невеликих закритих плетених корзини, біля котрих охайно розклали різноманітні дивні предмети, що нагадали Полу сторінки з підручника історії, де зображувалися первинні знаряддя праці.

Швидко роззирнувшись, Крук перестав милуватися інтер’єром і поквапливо одягся. Йому не сподобалося, що місцеві залишили його наодинці. Пол не знав, чого в цьому селищі можна було очікувати, а тому усюди вбачав можливість зради та пастки. З револьвером у руці він обережно вийшов на залитий сонцем ганок.