Розділ без назви (3)

Серце відмовлялося вірити побаченому. Зараз, зараз вона покличе його, він знайде її, затим вони разом відшукають сина, і Пол нарешті побачить його, пригорне обох до себе, і все буде добре, обов'язково буде… Крук зробив кілька несміливих кроків, навіть не відчувши, як шкутильгає через біль у коліні; так само як не відчув болю в голові, яку роздирало між потилицею та лівим оком. Він обвів руїни храму розпачливим поглядом. Рот його відкрився, губи задрижали. З очей покотилися сльози, і Крук закричав надривно:

- Мінвенім!

Йому ніхто не відповів.

- Мінвенім! – прокричав Пол крізь сльози, відмовляючись вірити.

Але вона мовчала.

Крук побіг між кам’яних брил. На порожньому колись майданчику перед храмом валялися розтрощені на друзки тотеми. Розбитими вони перетворилися на тріски старого розмальованого дерева: Крук пробіг по них, навіть не помітивши. Дай мені відповідь, будь-ласка, озвися, поклич мене, я почую, неодмінно почую, але тільки не мовчи, благаю, заклинаю іменем самого Великого Духа, дай мені відповідь, Мінвенім!

Ридаючи, Пол схопився за найближчу до заваленого входу брилу і потягнув її на себе. Всі його м'язи напружилися, кров прилинула до обличчя, виступив піт. Зриваючи нігті, він намагався посунути її хоч трохи – проте брила не зрушилась. Метляючи головою, Крук все одно штовхав і штовхав, вкладаючи всього себе у кожен поштовх.

Не мовчи, Мінвенім, не мовчи! Я не можу тебе втратити! Я не можу втратити вас! Я не можу… Не можу… Це вище за будь-чиї сили! Дай мені ще раз почути твій голос. Дай мені знову побачити тебе, обійняти тебе, притиснути до грудей… Не мовчи. Будь ласка! Відгукнися. Мінвенім… Мінвенім!

Його обличчя розпашілося, сльози, не виплакані за все життя, котилися нестримно по щоках, по шиї, бігли по грудях, ридання душили горло й перехоплювали подих, а він не зупинявся ні на мить, оскаженіло, несамовито змагаючись з брилою, що важила більше, ніж могли підняти кілька міцних чоловіків.

Сонце здіймалося над болотами. Холодне сонце… «Але все ж є тільки одна велика річ. Це – жити і бачити щойно народжений новий день, сонце, яке сходить, і світло, що наповнює світ». Він ніби почув її мелодійний голос, відчув її чарівний аромат, на мить йому вже здалося, що вона стоїть поруч, життєрадісна й тендітна…

Але то були тільки спогади – довкола не було нікого. Крук стояв серед порожнечі та мовчазного каміння.

Він не хотів вірити. Він не міг вірити. Він одмовлявся вірити.

І Крук зривав нігті, і надривав м'язи, і ридав невмовкно, і над руїнами мертвого храму знову й знову лунало розпачливе:

- Мінвенім!