Розділ без назви (3)

Двічі зупинялися, щоб перекусити. Бівабіконс поглядав на Крука, але, як і було обіцяно, не вимовив ані слова. Пол жував, не відчуваючи смаку, без апетиту. Просто так було потрібно. Адже організм має отримувати необхідні речовини, аби нормально функціонувати.

Поволі їх наздогнав вечір. Водночас почала крутитися стежка, і Пол почув, як різкий вологий запах боліт забарвився ароматами людської домівки, серед котрих головним був запах диму. Почувся віддалений гомін, і стежка, круто розвернувшись, вивела із хащі до тростяного мостика на товстих дерев’яних палях.

-  Ми прийшли, – уперше з ранку мовив Бівабіконс, ховаючи мачете.

Перед Круком розкинулося селище, яких бачити йому ніколи не доводилося навіть у підручниках. Мостик вів між вимазаних червоною глиною хижок, вкритих очеретом. Через кожні п'ять кроків мостик освітлювали великі смолоскипи, біля яких кипіли в залізних піалах ароматні масла. Відблиски вогнів танцювали на чорній воді, що тихо плескалася внизу. Мостик роздвоювався, потім ділився знову й знову, і кожен місточок вів до різних хижок. Усі вони теж стояли на палях. В очах Крука зарябіло від десятків смолоскипових вогників.

-  Я не знаю, де мешкає Аківензі. Зараз усі на Великому острові. Спробуємо відшукати там, – сповістив Бівабіконс.

І повів Пола туди, звідки лунав життєрадісний гомін розмов незнайомою мовою, а повне яскравих зірок небо підпирав стовп диму великої ватри.

Мостик під ногами вібрував і поскрипував. З незвички було страшнувато йти по ньому, бо про перила тут, мабуть, ніколи не чули. Крук пригледівся до місцевих домівок: на тоненьких тростяних дверях він не побачив жодного замка чи натяку на щось подібне. Згадалися будиночки касти Нелу з ковдрами на вході.

Він відволікся від важких роздумів останніх двох діб. От я й на болотах, з дивним полегшенням думав Пол.

Крук та Бівабіконс вийшли до просторого майдану, розташованого на велетенському острівці. До майдану вели чимало містків, широких і вузьких. Тут було людно – дорослі та діти, жінки й чоловіки сиділи та стояли довкола великого вогнища, що басовито гуділо. Біля вогнища стояли високі дерев’яні тотеми – погрозливі змії в різних іпостасях; навколо них дрижали химерні тіні. Атмосфера панувала радісна: люди танцювали, розмовляли голосно, дзвінко й безтурботно сміялися. Пронизливо грали довгі дерев’яні труби. Вкритий татуюваннями чоловік підкидав до ватри дивний порошок, і полум'я з шипінням на кілька секунд змінювало колір. Присутні радісно кричали й плескали в долоні, особливо діти. Пол вдивлявся в освітлені полум’ям, позначені різноманітними геометричними татуюваннями обличчя незнайомих людей – повністю, абсолютно, кардинально інакших від тих, поряд з якими довелося прожити до цього. Чи приймуть його ці люди? Чи дозволять жити серед них? І чи зможе він стати одним з них?

-  Зачекай на мене тут. Я знайду Аківензі, – сказав Бівабіконс.

-  Гаразд.

Провідник розчинився серед болотників. Крук сів на землю й став очікувати, роздивляючись новий світ.

Пустотливий вітер торкнувся щоки обірваною павутинкою. Пол автоматично провів по шкірі долонею, але прозора нить лише лоскітно ковзнула по обличчі й щезла у темряві. Моє життя – така ж обірвана павутинка, що несеться у невідомість, подумав Пол.

Знову – початок з нуля. Знову – невідомість попереду. Знову… На Крука обвалилась лавина розчарування. Ніхто не помітив прибульця, бо він сидів далеко від них, у напівтемряві і геть чорному одязі. Пол гостро відчув непотрібність у цьому світі, куди він утік, намагаючись врятувати своє нікчемне життя.

Невже всі вершини насправді виявляються міражами, думав Крук. Невже ще колись у житті доведеться падати так низько і так боляче?..

Бівабіконс повернувся разом зі старим чоловіком. Вік не змусив старого зігнути спину або втратити форму; він тримався прямо, плечі його були розправлені, а довге сиве волосся заплетене в косу. Кругле зморшкувате обличчя випромінювало спокій. Голий засмаглий торс прикрашали міцні м'язи й темні татуювання, на шиї висів прозорий кам’яний амулет, а босі ноги, на подив Крука, прикрашала довгопола жовта спідниця.

-  Моє ім'я Аківензі, – глухо промовив старий з сильним акцентом. – Венджігіжиг мовив, і я почув. Аренка тому свідок, що прийму тебе, мов кров од моєї крові.

-  Дякую тобі, Аківензі, – Крук звівся на ноги, судомно добираючи потрібні в цій ситуації слова. – Моє ім'я – По…

-  Це ім'я дали тобі батьки? – перервав Аківензі, оглядаючи Пола цупким поглядом. Цей погляд наче проникав під шкіру.

-  Так, – Крука здивував такий початок розмови.