Розділ без назви (3)

-  Так, Бівабіконс переклав мені, – тут Крук зрозумів, що зашарівся. – Я хочу подякувати. Як сказати «велике спасибі»?

-  Онджіта.

Крук кивнув, повернувся до дівчини, вклонився, невправно приклавши руки до серця, і сказав їй:

-  Онджіта, Оде-Імін.

-  Анамікааге, Макадегван, – тихо відповіла вона, і Пол зрозумів, що Оде-Імін теж зніяковіла.

-  Вона сказала «ласкаво просимо», – підказав Бівабіконс.

* * *

Після того, як вони полишили храм Змії, син Венджігіжига розпрощався з Полом, приклавши долоні до грудей, і бадьорим кроком попрямував додому, а Оде-Імін, посміхнувшись на останок, пішла у своїх справах.

-  Вітаю тебе на болотах, Макадегване, – урочисто промовив Аківензі, приклавши долоні до серця. – Відтепер я намагатимуся скрізь тобі допомагати.

-  Дякую, Аківензі. – Крук помітив, що швидко звик до сильного акценту болотника. – Якщо не секрет, де ти вивчив мову міста?

-  Жив колись у Нелу – там і вивчив. То був складний час. Повір, я знаю, що таке починати все спочатку. Це не порожні слова, – старий махнув рукою, на якій залишилися лише великий та вказівний пальці. – Але починаєш зараз ти, а не я. З чого бажаєш почати, Макадегване?

-  Я хочу побачити селище.

-  Гарне рішення.

Пол згадав, як колись, у давньому несправжньому бутті, життєрадісний Модус водив його поверхами «Залізного Серця», розповідаючи про життя фабрики; щось схоже відбувалося і зараз. Аківензі водив Пола мальовничим селищем, докладно змальовуючи життя племені, а Крук з кожним словом розумів, що тут усе інакше, ніж у місті.

-  Якщо чогось не розумієш, то не бійся ставити запитання, Макадегване, – казав Аківензі. – Не бійся видаватися нерозумним. Бо дурний насправді той, хто не розуміє і продовжує не розуміти – замість того, щоб спитати.

-  Так нам і в ліцеї казали, – всміхнувся Крук.

-  Мудрі люди казали, – вони проходили повз хижок і полів, де усюди кипіла робота. Мимо з життєрадісними вигуками пробігали іноді зграйки голих дітлахів, повертаючи голови у бік Пола. – Бачиш, Макадегване? Ми намагаємося жити в гармонії з болотами.

Аківензі вказав скаліченою рукою на рисові поля, де працювали селяни.

-  Земля не належить нам, ми належимо землі. Всі речі пов’язані – як кров, що пов’язує рід. Все, що відбувається з землею, те відбувається з нами. Ми не плетемо павутину життя: ми вплетені до неї. Що би ми не зробили павутинню – те зробимо й собі. Розумієш, Макадегване?

Згадалася павутинка, обірвана летом нічного вітру.