Розділ без назви (3)

Розслаблятися не можна ні на мить, проте на новому привалі Крук дозволяє собі дістати із сумки скриньку із зоряного металу. Вона сяє, мов новенька. Пол відкриває її ключиком, що носить на шиї, і багряні зблиски вириваються зі скриньки, виграють на його обличчі. Срібне містечко мовчить – скринька жодного разу не заграла з повстанської ночі, коли її залило кров’ю. Кілька секунд Крук споглядає скриньку, затим рвучко закриває і ховає її до сумки. Перекидає через плече мотузку й продовжує свою нелегку мандрівку.

Він приходить до аніквеби лише надвечір. Від Пола смердить потом й маслом кехо, але нікого з присутніх ті аромати не бентежать. Біля невеличких тростяних хижок палає ватра, довкола якої сидять мисливці.

-  Вдалого полювання, Макадегване, – вітаються.

-  Вдалого полювання, – відповідає Крук. – Ви допоможете мені на світанку віднести тіло до селища? Я віддам за це його серце.

Везаванге і Маконс кивають. Вони чудові хлопці, наймолодші мисливці племені, обом лише по п'ятнадцять років. Полюють на качок і мавп, часто допомагають йому. Полу приємно віддати за їхню допомогу ціле серце.

Наступного ранку Крук зі здобиччю повертається додому. Оде-Імін зустрічає його радісними обіймами й усмішкою полегшення.

* * *

Покинувши Муніципалітет, він, розбитий, розчавлений, знищений, вирушив у невідомість.

Дощ скінчився. Містом лунали постріли й крики. Із численних балконів та вікон звисали чорні прапори. Брудними вулицями снували, важко хекаючи, загони повстанців. Жоден не насмілився зупинити його, хоч озброєний одинак ішов без розпізнавальної чорної пов’язки. Повстанці бачили його обличчя і мовчки обходили, не ризикуючи заговорити до божевільного з револьвером. Такий пристрелить і не помітить, а своє життя дорожче!

Наче уві сні, Пол дістався свого маєтку. Дім стояв порожній. Мародери, які вже грабували Високе Місто, ще не дісталися сюди. Пол дістав із сейфа свої скромні заощадження й поклав до кишені. Зачинив усі вікна й двері, зачинив скрипучі ворота, які так і не знайшов часу змастити. Прив’язав на тьмяні бронзові вензелі дві чорні ганчірки: може, подумав Крук, це врятує родинний маєток. Природній скепсис підказував, що надія марна.

Венджігіжиг вислухав його та прийняв гроші. Покликав сильного молодого хлопця, швидкою скоромовкою щось пояснив йому і повернувся до Крука:

-  Мій син. Його ім'я – Бівабіконс. Він буде твоїм провідником, – хлопець гордовито кивнув. Весь його вигляд красномовно свідчив, наскільки він пишався важливим дорученням. – Ти підеш за ним, і Бівабіконс відведе тебе до селища. Якщо вирушите зараз, дістанетесь через ніч у годину перших зірок. Я маю в селищі доброго друга, який надасть тобі домівку та їжу, і навчить усього, що знадобиться для нового життя.

-  Дякую тобі, Венджігіжиг, – Пол старанно вимовив складне ім'я та вклонився болотнику.

-  Не треба дякувати, – хитнув головою Венджігіжиг. – Того дня, коли ти прийшов, я попереджав, що людина-пацюк носить маску. Настав час, і він її скинув. Коли ти прийшов до мене, я пропонував тобі піти в болота. Настав день, і ти прийняв моє запрошення. Болота чекають на тебе, Пол Крук. Ніхто з касти Нелу нікому не розповість, що ти пішов туди. Це не порожні слова. Це обіцянка Венджігіжига. – Болотник приклав руки до грудей.

-  І ви мене сьогодні не бачили, – додав Крук.

-  Саме так, – кивнув Венджігіжиг. – Іди, Пол Крук. Монети міста на болотах не знадобляться, але я обіцяю тобі, що каста Нелу не дасть твоєму дарункові заіржавіти.

-  Добре, – сумно посміхнувся Пол. – Але перед тим, як піти, я хочу поставити останнє запитання.

-  Я слухаю його.

-  Чи був тут сьогодні мій друг, біловолосий?

-  Ні, – хитнув головою болотник. – Ми його давно не бачили.