Розділ без назви (3)

Пауза.

- Але, мила пташко, незважаючи на чудовий час, який проводжу з тобою, я вимушена відпустити тебе. Жодну з моїх погроз я не втілюватиму…

Що?! Чи правильно він усе розчув і зрозумів?

- Тому що я підготувала кращу! – почувся зловтішний сміх, від якого ледь не нудить. – Аби повною мірою насолодитися моєю помстою, аби побачити твої страждання, побачити твою душевну загибель… Слухай уважно! У ці хвилини мої служниці готуються прийняти твою дружину в кімнаті породілля. Обіцянка Аківензі справдиться, перелякана пташечко. Старий помер, але клятва його жива: після опівночі твій син з’явиться на світ, щоб бути принесеним у жертву мені!

Темрява наповнюється диявольським реготом. В очах тьмяніє від нової хвилі болю. Нарешті він втрачає свідомість, а у вухах гримить голос, що безупинно сміється, сміється, сміється…

Наостанку перед очима промайнуло гігантське жовте око – той самий погляд, що йшов від тотемів у селищі. У вухах прошипіло: «Ніщо не принесе мені більшої насолоди, ніж спостерігати за твоїм безсиллям…»

І Крук отямився.

Займався світанок. Над лівим оком пік гарячий біль. Він пішов до Огічіди, але чомусь зупинився… Що сталося?

Навпроти смердів труп гйорра. У перших несміливих променях сонця він виглядав не таким велетенським, як здавалося вночі. Чорна шкіра з сірими пасмугами, всіяна численними шрамами й бородавками, спалена на спині до бурого м’яса. З пащеки стирчить уламок списа Аківензі. Тіло старого мисливця лежить поруч згаслого вогнища зламаною лялькою. На місці голови – Пол здригається – нічого, лише кривава калюжа у чорній землі. Крук бачить обліплену ворушкою комашиною ковдрою шию, білі кісточки хребтового стовбура, і від цього моторошного кривавого видіння його неперетравлена до решти вечеря ледь не виривається до горлянки. Пол відвертається, але в останню мить помічає, як промінь падає на вдавлений у землю васваган Аківензі. Навколо валяються ікла з розірваного мисливського намиста. Від променя кристал наповнюється сяйвом, від якого по тілу Крука біжать мурашки. Васваган… Пол має зберегти його. Глибоко дихаючи носом і зціпивши зуби, Крук знімає з мертвого тіла амулет.

Мій син!

Його пальці торкаються васвагана, і Пол блискавично згадує все, що з ним тільки-но сталося. Його розмова із Змією, марення у чорному небутті, немилосердний біль над лівим оком… Син у небезпеці! Оде-Імін народить після опівночі… Якомога скоріше треба дістатися селища! Вирвати обох із лап Чі-Ананг! Крук поспіхом кладе васваган у сумку, закидає її за спину й зривається геть від аніквеби.

Його зупиняє короткий стогін. Огічіда!

Забутий мисливець лежить на спині за колодою біля вогнища. Живий. Важко дихає, обережно притримуючи груди руками, обличчя біле, немов крейда, а підборіддя в крові.

- Допоможи, Макадегване… – Очі Огічіди, завжди спокійні й немов усміхнені, зараз повні болю й надії.

Катма часу! Опівночі станеться невиправне. Пол має бігти, просто зараз – інакше він запізниться. Не можна гаяти ні секунди!

Огічіда дивиться на нього й раптом у його стражденному погляді з’являється розуміння. Він мовби прочитав думки Крука; можливо, так воно й було. Огічіда свого часу теж пройшов мисливську посвяту. А може, обличчя Пола виказало все.

- Ти не можеш… – Як страшно виглядає закривавлене підборіддя мисливця! – Тоді, Макадегване, передай мого васвагана синові. Прошу тебе…

Жодного звинувачення – ані в словах, ані в голосі, ані в погляді. Мисливець незграбно, однією рукою знімає з шиї талісман. Шкіряний джгут чіпляється за його присипану глиною та землею косу. Огічіда закашлюється, випльовуючи рожеву слину. Проводить кристалом по лінії мазініти на обличчі, наче прощаючись, а потім протягає васваган до Пола.

- Візьми… побратиме, – рука Огічіди тремтить.

Останнє слово ріже, немов мачете. Пол вагається. Пам'ять люб’язно являє спогад: він один проти зграї маджі, готовий померти, але крізь смертельний туман до нього прориваються двоє вогників…