Розділ без назви (3)

Час зупинився. Нічого не відбувається. Справжнє ніщо… Згодом – ніби протирають запітніле скло – починає пригадувати. Поступово, крапля за краплею, пам'ять повертається до нього. Він – Пол Крук, названий Макадегваном, прибулець з міста, видатний невдаха у минулому, нині – генджі та професійний мисливець на крокодилів. Разом з пам’яттю навалюються почуття розпачу та безнадії, всеосяжної й безпросвітної, важкої, немов гори, і тягучої, ніби масло кехо. Таке почуття в найсвітліші дні змушує перекреслити життя, підвести дуло зарядженого револьвера до скроні й у мить рішучого безумства судомними натисканням тугого гачка прикликати смерть.

Біль та безвихідь заповнює його і темряву навколо, як вода басейн. Він дихає темрявою; пітьма затопила все; палаючий біль розплився по лівій щоці, перетворивши її на полум’яну маску. Від цього болю нестерпно хочеться волати, проте з горла – ані звуку. Часу тут не існує, агонія не закінчується. Він не знає, скільки ще зможе витримати ці пекельні тортури. Крім розпачу та болю, прийшов страх. Страх, що залізним кулаччям пресує беззахисну жертву, легко зламуючи всі її старанно вибудувані мури холоднокровності.

Я помер і опинився в пеклі, подумав Крук.

І тільки він подумав про це, як пітьма наповнилася голосом, дивним неймовірним голосом, що чувся звідусіль, ніби сама темрява заговорила до нього. Голос той був схожий на багатогранний чорний діамант: тонкий, високий, пронизливий, владний, шиплячий, загрозливий… Солодкою отрутою голос лився у вуха, примушуючи почути й запам’ятати кожне слово, прокрадаючись в найпотаємніші куточки свідомості, змушуючи тріпотіти кожну клітину тіла.

- Ти вбив мого улюбленця, генджі, – таємничий голос належав створінню, що віддавало перевагу жіночій природі, – і дуже засмутив мене. Знаєш, скільки віків я зрощувала його?

Губи здригнулися, але з них не зірвалось ані зойку.

- Це сталося багато століть тому, коли тут ще не існували люди, за сивої давнини, коли ці болота були ще лісами… – без сумніву, це була та сама, про зустріч з котрою йому розказував Аківензі. – Я власним тілом торкнулася кладки, де лежало велике біле яйце, з якого народився мій улюбленець. Сторіччями він був моїм посланцем, останнім попередженням, зброєю мого гніву… Але сьогодні ти насмілився вбити його!

Лють і злість виповнюють темряву; од нового вибуху болю понад лівим оком Пол ледь не втрачає свідомість. Його стогону не чутно, руки безгучно закривають зблідле обличчя.

- Втім, я очікувала цього, – раптово лють змінюється на спокій та задоволення. – Було б сумно, якби гйорр вбив тебе… Адже я так довго очікувала. І це очікування того варте!

Біль змиває, як прибій змиває малюнки на піску. Як же добре не відчувати болю, як неймовірно добре…

- Нарешті, ти прийшов до мене, генджі. Нарешті! Прийшов саме вчасно, – голос забарвлюється нотами тріумфу.

І відразу ж настає новий напад. Тіло різко вигинає, як натягнутого лука. З очей Крука ллються сльози: таке враження, ніби з лоба зідрали шкіру, а до рани приклали розпечене залізо.

- Боляче, так? – оксамитова лагідність з крижаним жалом на дні. – Добре. Тобі має бути боляче, пташечко. Повір, той біль, що ти відчув за все своє життя – дрібничка, піщинка в пустелі, одна мільйонна того болю, що я можу заподіяти тобі. І при цьому ти не помреш, і навіть не втратиш тями, а лише насолоджуватимешся моїм подарунком, допоки я не захочу забрати його. А я можу не захотіти…

Біль трохи спав. Зусиллям волі він одірвав долоні від гарячого обличчя. Шосте почуття мовчало, рухи були такими повільними, наче він плив глибоко під водою. Пол не знав, де він, чого йому чекати. Непередбачуваний шалений біль, власна безпорадність та панічне безсилля відкривали двері найпекельнішому почуттю, непідвладному контролю – дикому первісному жаху.

- Думаєш, за що тобі це? Чим заслужив? Невже один гйорр так багато важить для могутньої Неї? – голос пульсував у такт із болем довкола брови. – Авжеж, ні. Я вже казала, що очікувала твоєї перемоги. Я прикличу стільки гйоррів, скільки забажаю. Хоч і цілу армію. Справа в іншому, генджі. Ти знаєш, про що я.

Він не знав.

- Знаєш, бо саме твій батько прийшов сюди без дозволу. Приніс на мої землі своє огидне творіння. Насмілився забрати те, що віками належало мені, та…

- Я не розумію, про що ти, – нарешті видихнув він ледь чутно, насмілившись перебити голос.

Коротка пауза. Воно… відчуває подив?

- О, тим гірше для тебе, генджі! – Насолода розплати та гіркота старої образи. Він міг читати цей голос, мов книгу. – Тоді ти страждатимеш за те, чого не знаєш – я не збираюся нічого пояснювати. Не вважай себе мучеником! Діти завжди платять за гріхи батьків. Так повелося, і цього не змінити. Так що ти, моя маленька пташечко, отримаєш те, на що заслуговуєш!