Розділ без назви (3)

Вся втома згинула наче сон – він мчав уперед, ледь не летів, повний нестримної снаги. Він мав устигнути, і ніщо не могло завадити йому. Сходами вгору, швидше, швидше, на саму верхівку – там, де на пласкому майданчику стоїть жертовний стіл, поруч біліє постать Чі-Ананг. Між ними пролягала дистанція у сорок ступенів, коли він, прицілюючись, закричав:

- Ані руш, мейеро! Не чіпай мого сина! Якщо ворухнешся, тобі смерть! – із цієї відстані він не промахнеться. Саме з такої він вбив Круора Сітіса.

- Ні, генджі, – відповіла мейера й повільно повернулася до нього. Мерзенна, як завжди. – Це тобі смерть, якщо поворухнешся.

Повітря внизу гойднулося, і довкола ніг зашипіло зміїне кубло. Чі-Ананг нацькувала на нього своїх вірних гадюк.

- Не чіпай мого сина! – заревів Пол оскаженіло, не опускаючи револьвера.

- Північ минула. Ти запізнився, – прошипіла з насолодою у голосі Чі-Ананг і підняла угору знайомий обсидіановий ніж, вкритий червоною вологою. – Анамікааге, Макадегван! Обіцянка Аківензі виконана, а твій син із честю виконав своє призначення! Вааджіє!

Змії голосно зашипіли, а Крук завмер від цих слів. Не може бути! Цього просто не може бути… Його погляд прикувався до обсидіанового клинка.

- Ти брешеш, Чі-Ананг! – закричав він так, що крик його почули у селищі.

І тієї ж миті відчув, як пітьма, що мала Голос, згустилась навколо нього, засміялася радісним і чистим сміхом, який буває тільки у немовлят…

- Ні, генджі. Мейера не бреше. Бачиш цей згорток на жертовному столі? – Він ніколи не бачив, як Чі-Ананг радісно посміхалася. – Жертва принесена, а Змія задоволена. Пишайся! Саме так свого часу ми зупинили жовту лихоманку. Хоча про цю хворобу ти, мабуть, не чув. Пишайся, генджі, твій син…

Вона затнулася на півслові. Її голий череп, вкритий татуюваннями, смикнувся одночасно з пострілом. Сміх змовк. З дірочки, що розірвала мазініту безкінечної змії, на ніс мейери потік тонкий струмінь крові. Чі-Ананг випустила ритуальний ніж, захиталася, незграбно впала. Її тіло секунду балансувало між платформою та схилом, після чого покотилося сходами. Змії зашипіли й зникли, розчинившись у повітрі клаптиками туману. А Пол зробив крок уперед.

Тільки-но він торкнувся нової сходинки – очі його вп’ялися у маленький білий згорточок на жертовному столі, він так прагнув і водночас так боявся наблизитися і побачити, що в тому згорточку! – як потужний поштовх хитнув землю. Крук утратив рівновагу, безпомічно махнув руками, випустив із правиці мачете і впав. Якимось дивом не зламавши руку, він одразу ж підвівся.

- Я йду! – закричав Пол.

У відповідь землю знову трусонуло втричі дужче, і Крук, остаточно втративши рівновагу, з розпачливим криком покотився сходами вниз. Одразу ж, падаючи, він гепнувся потилицею об камінь, і світ навколо згас.

* * *

Він розплющив очі й знайшов себе на траві неподалік храму. Голова розколювалася. Пол пролежав не одну годину – ніч майже минула, над болотами ось-ось мало зійти сонце. У холодному досвітньому повітрі його дихання вилітало прозорими хмаринками.

Блискавкою спалахнуло: син! Оде-Імін! Крук хутко підвівся й скривився від болю. Праве коліно, що замовкло після двобою з гйорром, прострелило вогнем – певно, він остаточно пошкодив його, коли падав униз. Однак за мить Пол побачив те, що змусило забути про біль: він завмер, побачивши селище в непевному світлі нового дня. Точніше те, що від селища залишилося.

Чорні кістяки зламаних паль стирчали з води, наче гнилі зуби. Самі палі погойдувалися на хвилях навколо обвалених містків та перекошених платформ. Не лишилося жодної цілої хижки, жодної вулички – геть все попадало в чорну воду. Деякі зі стріх, що лишилися над водою, догоряли білим димом. Все, збудоване багатьма поколіннями, змило гігантськими хвилями під час небувалого землетрусу. Нечисленні острівці стали ледь не вдвічі меншими – настільки піднявся рівень води. На твердій землі стояли перелякані жінки й діти, переважно на Великому острові. Діти мовчки тремтіли на холоді, закутані у врятовані останньої миті барвисті ковдри. Зусиллям волі жінки примушували себе дивитися не на руїни навколо, а на бліді зорі, їх губи шепотіли молитви Великому Духу. Чоловіки, розганяючи досвітні сутінки смолоскипами, пливли над зруйнованим селищем на вцілілих каное, виглядаючи тих, хто потребував порятунку – або ж тих, кого треба було проводити в останню путь. Легкі каное повільно розрізали спокійну воду, яка ще годину тому трощила все навколо. Іноді човни зустрічалися з кістяками паль, які чоловіки відганяли ударами ніг. Час від часу веслярі перекидалися короткими голосними вигуками.

Страшне видовище, від якого стискалося серце й перехоплювало подих. Картина неочікуваної біди та багатьох смертей… Цей день шиай-аренки згадуватимуть як один із найтрагічніших в історії племені.

Крук перевів погляд на храм і з його грудей вихопився розпачливий стогін. Від землетрусу піраміда склалася всередину самої себе, як дитяча іграшка. Навколо її основи розкидало величезні кам’яні блоки. Як непритомному Полу пощастило не опинитися під жодним із них й уникнути долі розчавленого насмерть, лишилося загадкою.