Розділ без назви (3)

- Диявол!

Крук хутко зриває зі своєї сумки полози, виймає другу пару з ранця Огічіди й мерщій майструє санчата, на які можна покласти пораненого мисливця.

- Що… Макадегван… – Огічіда, який без жодного слова докору встиг змиритися з власною смертю, зі щирим подивом спостерігає за діями Пола.

- Сам передаси, коли настане пора! – відповідає Крук й обережно піднімає пораненого мисливця.

Обличчя Огічіди скривилося від болю. Ось він уже лежить на полозах, міцно й обережно прив’язаний, а Пол запрягається в них. Він ненавидить себе за згаяний час та проявлену слабкодухість: ці миті можуть коштувати життя його сина.

- До опівночі я буду там! – гарчить він на всю аніквебу і рушає вперед. Огічіда важить значно менше крокодилів, проте біль, що пульсує над лівим оком, дві безсонні ночі та повне фізичне виснаження збільшують вантаж Крука в декілька разів. Він знову набирає повні груди повітря й кричить, долаючи стежину до селища: – Я буду там вчасно! Я врятую його! Чуєш? Врятую!

Пол виборює кожен крок, подумки вбиваючи мерзенну Чі-Ананг, розриваючи ненависне жовте око на шмаття, розламуючи тотеми великої та повзучої. Він рухається з вогнем в очах, який досі не палав у ньому. Ніколи й нікого він не прагнув так захистити! Навіть самого себе.

Світ увесь припав до звичайної стежини, тепер такої довгої й складної. Він обов'язково дістанеться храму до ночі. Він мусить! Нехай палає біль у лобі, нехай шкіряні лямки нестерпно ріжуть плечі та груди до живого м’яса, нехай хоч болота горять – неважливо. Важливо – встигнути… Встигнути й захистити.

* * *

Маленькі манідо стурбовано миготіли, спостерігаючи, як вимазаний землею мисливець, важко хекаючи, йшов болотами, не зупиняючись ані на мить, тягнучи за собою довгу тінь і полози зі смертельно блідим чоловіком. Очі мисливця блищали божевільними вогнями, губи скривилися у вищирі хижака, загнаного в кут. Від мисливця пахло потом, кров’ю і розпачем. Хащі навколо замовкали, приглядаючись до погрозливої позначки над лівою бровою мисливця – двох маленьких чорних цяточок, з котрих ледь-ледь проступали крапельки прозорої отрути.

Проте подорожній не помічав духів між коріння дерев. Не бачив нічого, крім дороги до селища. Названий Макадегваном лише йшов і йшов стежиною, не здіймаючи голови, час від часу дістаючи із сумки шматки солоного м’яса, які ковтав, майже не прожовуючи, на ходу запиваючи водою. Він не дозволяв собі зупинитися. Він знав: зупиниться – спізниться. Голова розколювалася, гуділи ноги, спина й плечі нили од важкої ноші, і ніколи він не почувався таким виснаженим – навіть після штурму Муніципалітету.

Спершу юрмилися думки про Аківензі, гйорра, Змію, жертвоприношення. Потім зринуло запитання: за що все це випало мені? За віщо – саме мені? Він не встиг знайти відповіді, бо від втоми думки стерлися, і серед усіх залишилася одна, найпримітивніша: крокувати стежиною. Невпинно. І Пол крокував.

Іноді він бачив міражі, яскраві й правдиві. Він знову бачив братів Резнікоффих, Ліонессу Стерн, Модуса та Сервена, Корвіна Крука, за чиї невідомі гріхи Пола вирішили покарати. Полу іноді бажалося торкнутися цих міражів, але в нього не вистачало снаги для цього. Тоді мовчазні міражі змінювалися голосами – Сітіса, Гонти, пані Аконіти; потім вони вмовкали, бо він не відповідав їм, і лишався один голос – оксамитовий чорний діамант, що заповзав під шкіру, розтікався під нею холодною отрутою, занурювавсь у самісінькі нерви. Крук проганяв моторошне відчуття, протираючи спітніле обличчя хусткою на зап’ястку, від якої ледь пахло суницями. А видіння поверталися знову й відволікали від головного – йти і не зупинятися. Певно, то отрута викликала галюцинації… Змія не бажала, щоб Макадегван повернувся вчасно.

Коли вечір опустився на хащі й у небі висипалися перші табунці зірок, Пол рушив з новими силами, проте швидко виснажився й повернувся до попереднього темпу. Липкий хробак відчаю почав звиватися в ньому, і поки вечоріло, він звивався дедалі сильніше. Крук кусав губи ледь не до крові, але йти швидше не міг: усі сили віддавалися на підтримку необхідного темпу.

Минуло ще трохи часу – і на болота спустилося крило ночі. Небо забарвилося глибокою океанською синявою.

- Диявол! – скрикнув Пол розпачливо.

Незвично мовчазні хащі не відповіли йому.

Дорога тонула в темряві. До селища його вивів нічний зір, відкритий після мисливської посвяти.

Першим трапився сусід, добрий товариш Аківензі – Ваанікаан, старий збирач рису. Посмоктуючи люльку, Ваанікаан неспішно йшов додому, коли раптом перед ним виріс справжній маджі у людському обличчі – одягнений в обладунки мисливця, страшний, брудний та смердючий. Ваанікаан від несподіванки закляк. Його улюблена люлька випала з відкритого рота, підстрибнула на мостику й пірнула у воду. Наступної миті старий пригледівся і впізнав у дикому маджі Макадегвана, що рушив учорашнім світанком на відчайдушне завдання мейери. Здивованими очима Ваанікаан побачив за спиною мисливця пораненого Огічіду, і тоді його заціпеніння як рукою зняло. Старий стурбовано кинувся до полоз, а Крук з полегшенням дістав мачете (лезо вкрито засохлою кров’ю гйорра) й розрізав на собі шкіряні лямки полозів, що натерли до м’яса. З насолодою випростав здерев’янілу спину.

- Гйорр поранив? – запитав Ваанікаан, пробігши пальцями по зламаних ребрах Огічіди.