Розділ без назви (3)

Від урочистості цього моменту, від щирих слів майже незнайомої, але водночас близької людини, у Пола перехопило подих.

- Я відчуваю, що він ходить поряд, – проскреготів раптом Аківензі, дивлячись у полум'я, – обрубки моїх пальців ниють, а мазініти навколо зап’ястя горять чорним вогнем. Я відчуваю, як прожиті роки висять на мені… тиснуть на плечі… пригинають до землі…

Він подивився в очі Круку, і цей погляд вражав. Потаємний біль старого мисливця нарешті вирвався на волю, подібно річці зі старої прогнилої греблі.

- Я маю повідати правду, – мовив важко Аківензі.

Огічіда стривожено прислухався, приклавши вухо до землі, але не почув жодного підозрілого звуку, який би свідчив про присутність гйорра десь поблизу. А тим часом старий мисливець вп’яв погляд у вогонь і заговорив – як людина, що довго стримувалася і лише тепер наважилась:

- Я маю розказати… Ти маєш це знати, Макадегване. Ти мав дізнатися раніше. Я не розумію, як я міг весь цей час мовчати…

- До справи, – обірвав Крук. Передчуття біди знову нагадало про себе.

- Того дня, коли гйорр напав на нас, я обміняв своє життя на дві обіцянки: перша – я ніколи не полюватиму. Це відомо. А от друга обіцянка… – Тут Аківензі затнувся. Було видно, як складно йому вимовляти кожне слово. – Друга… Ви не уявляєте, як жахливо було. Ви не можете уявити… Там… Ти наче помер і потрапив у найстрахітливіше жахіття, де нескінченний біль розриває на шмаття, а очі нічого не бачать – і лише цей Голос, який врізається у голову, шепоче звідусіль, прокрадається вглиб, у саму серцевину… О, Великий Дух!

- Яка була друга обіцянка, Аківензі? – перервав його Крук.

Старий мисливець здійняв на нього перелякані очі. Скалічена рука обхопила васваган, пальці дрижали. Губи Аківензі теж тремтіли.

- Друга… Друга була про те, що я віддам Змії перше, про що почую від своєї доньки по поверненні. І я пообіцяв. Я не міг не пообіцяти! О, Великий Дух! Там було неможливо, там було нестерпно… Я не мав вибору! Ви там не були, ви не знаєте… Я дав їй слово, горе на мою голову! Але ви там не були, ви не знаєте, як страшно, як невимовно, як вона може…

- Що ти пообіцяв Змії, Аківензі?! – знову перервав його Пол. Від передчуття лиха скроні вкрилися потом, долоні захололи.

- Коли я повернувся… – Ще ніколи Крук не бачив старого таким. Ніби зовсім інша людина сиділа перед ним, а не мудрий та розсудливий Аківензі. – Коли я повернувся, понівечений й змучений, Оде-Імін все зрозуміла без слів. Вона заплакала, і… О, Великий Дух! Батьку, сказала вона, коли я стану дорослою, то народжу сина, який полюватиме разом з тобою замість дядечка! – Сльози покотилися по щоках Аківензі, голос його скрипів, як у розбитого роками старця. – Її перші слова були про майбутнього сина. Про мого онука! Тоді я зрозумів, я все зрозумів! Як Змія насміялася з мене, як змусила проміняти своє життя на онука, як жорстоко та підступно…

Аківензі заридав, не в змозі говорити. Крук кинув швидкий погляд на Огічіду. Безстрашний мисливець завмер із переляком на обличчі.

- Не розумію, – сказав Пол нетерпляче, – тобто, ти пообіцяв твого онука – мого сина – Змії? І що це значить? Я знаю: якщо дівчинку пообіцяли Змії, то її віддають до храму, де вона стає жрицею, в неї біліє шкіра та випадає волосся, після чого вона вже ніколи не може народити дитину і присвячує решту життя служінню. А що роблять з хлопчиками?

Аківензі завив, ховаючи обличчя в руках.

- Що роблять з хлопчиками? – перепитав Пол у Огічіди, стримуючи шквал почуттів.

Той помовчав, а потім відповів:

- Їх приносять у жертву Змії.

Його слова обірвалися, мов туго напнута тятива. Крук ковтнув повітря: здавалося, відповідь Огічіди підхопила й скинула його у прірву, у вир, де його безкінечно крутило, а навколо вили й ридали сотні голосів, перед очима дрижав примарний образ Оде-Імін з руками, що тягнулися до нього…