Розділ без назви (3)

Наостанок Оде-Імін пов’язала йому зелену хустинку на руку, як робила завжди. А потім обійняла – міцно – та зашепотіла швидко на вухо:

- Мені не можна зараз нічого говорити, бо ти вирушаєш на полювання. Але… Я маю розказати, а ти маєш знати, Поль-Крук. Тому перед тим, як підеш убити гйорра, вислухай мене.

- Я слухаю тебе, Оде-Імін, – здивовано відповів Крук. Вона ще ніколи не порушувала мовчання, проводжаючи його на шлях до аніквеби.

- Я перестала бачити віщі сни після того, як природа зробила мене готовою народжувати дітей. Коли у храмі мейера заборонила тобі лишитися, я вирішила сказати неправду, аби ти залишився. Я знала, що мене дослухаються…

- Але чому, Мінвенім? – вражено перепитав Пол.

- Бо я покохала тебе з першого погляду, Поль-Крук, покохала без тями, і не захотіла втрачати тебе… Ось чому! – Тут Оде-Імін не витримала, в її зелених очах заблищали сльози, і вона, подарувавши на прощання поцілунок, швидко вернулася в дім, притримуючи живіт обома руками.

Отакої, подумав ошелешений Крук. А він свято вірив, що причиною всього став віщий сон!

- Виходимо, Макадегване, – гукнув Аківензі. Його темна шкіра блищала від розчиненого водою масла кехо.

Дружина Огічіди забрала дітей з рук батька й пішла мостиком до своєї оселі. Така була доля дружини мисливця – йти, не обертаючись, і чекати на повернення чоловіка, тримаючи дім на своїх плечах.

Огічіда тяжко зітхнув, хвацько підкинув-зловив свого списа і мовив награно бадьорим голосом:

- Рушаймо, хоробрі мисливці! Це буде найкраще полювання нашого життя!

І вони рушили стежкою до аніквеби.

Мисливці ходили цією дорогою багато разів, але кожен ніби вперше ступив на неї. Їх обличчя за масками рішучості й холоднокровності ховали правду, яку неможливо було повідати нікому – а правда полягала в тому, що кожен з них боявся. Сильно боявся.

Ще ніхто й ніколи не перемагав гйорра. Чи зможуть вони стати першими? У кожному тріпотіла надія – а може, саме вони, а може, саме цього разу, а може… Неможливо рухатися вперед без надії. Особливо, коли на тебе чекають вдома.

Оде-Імін вразила його. Крук навіть не дивився на дорогу: думав про Мінвенім та її зізнання. Не було ніякого віщого сну, не було! Вигадка. Кохання з першого погляду, це ж треба! Цікаво, що сказав би Аківензі? Крук, авжеж, не збирався видавати секрет Оде-Імін. Врешті, не важливо, був сон чи не було… Зовсім неважливо. Важливо вбити магера-людожера та повернутися до неї.

Затягнуте хмарами небо, різкий холодний вітер. Болота на диво тихі. Пол відчув – це через посланця Змії, що чигає неподалік. Маленькі манідо поховалися між коренів своїх домівок, навіть не блимаючи очима-вогниками. Передчуття біди зійшло до нього блискавично: те ж саме він відчував перед дуеллю з Круором Сітісом, теж саме було перед визволенням Ліонесси з лап дружинників… Зараз він відчував це вдесятеро краще, ніж тоді. І хоча похід минав спокійно, від постійного нервового напруження у нього заніміли кінчики пальців.

Зрідка мисливці стрічали на дорозі криваві сліди – вчора тут проходив поранений Везаванге. Якою ж треба володіти силою, подумав Пол, аби пройти такий довгий шлях з розпоротим животом!

Опівдні пішов затяжний дрібний дощ, і краплі крові стікали разом із водою в землю. До прохолодного повітря додалася сирість – найулюбленіша погода москітів. Але масло кехо надійно захищало мисливців від нестерпних комах.

Надвечір вони знайшли місце, де гйорр напав на Везаванге та Маконса. На вологій землі усюди рясніли сліди нападу величезного магера на молодих мисливців.

- Маконса він зжер, – стиха мовив Аківензі та вказав на землю коло нього.