Розділ без назви (3)

- Це справді сталося на шляху від аніквеби до селища? – перепитав Крук.

- Так. Тепер можна забути про спокійний сон… – почав було Огічіда, але поява жриці обірвала його.

Розмови стихли, всі погляди прикипіли до дівчини в білому одязі. Наче привид, вона виплила з чорного гирла храму, шиай-аренки розступилися перед нею. Дівчина продовжувала неквапно крокувати вперед, а всі мовчки дивилися на неї. Затим із піраміди вийшла інша жриця, а за нею ще четверо – вони тримали на плечах ноші, вкриті білою тканиною. Під тканиною вгадувалося людське тіло. Обличчя жриць страхітливо прикрашала біла глина. Останньої з храму вийшла мейера Чі-Ананг, також із вибіленим глиною лицем, а за нею шиплячим кублом повзли змії. Мейера тримала в руках високу карафу. Її мерзенне обличчя було скорботним, але Крук відчував у ній потаємну радість. Нічого доброго це не віщувало.

Тишу розпоров високий плач жінки, у котрій Пол упізнав матір Везаванге.

Жриці поставили ноші під освітленими смолоскипами тотемами і стали поруч. Чі-Ананг передала одній із них карафу та велично змахнула руками.

- Хто бажає попрощатися з хоробрим мисливцем Везаванге, поки його дух летить до зірок, а тіло все ще перебуває серед нас, нехай зробить це зараз, – прошипіла урочисто мейера.

Мати Везаванге, чий плач не вщухав ані на мить, підбігла й упала на коліна перед ношами. Вона дрижала всім тілом, водила по тканині руками, силилася щось промовити, але нічого, крім нестримних стогонів, не виривалося з її грудей.

Мисливці та інші шиай-аренки по черзі підходили до загиблого, прикладали долоні до лоба, віддаючи останню данину мертвому. Коли черга дійшла до Крука, він повільно підійшов до тіла Везаванге й обережно повторив ритуал прощання. Здавалось, тотеми Змії стежили за кожним його рухом.

Коли всі попрощалися та відійшли від тотемів, а заплакану матір Везаванге, яка втратила свідомість, віднесли до води, Чі-Ананг простягла руки, і стало тихо.

- Сьогодні од боліт відлетіли дві людських душі, і сум наш нескінчений! І краються серця, і очі виплакані солоними сльозами, – говорила натхненно Чі-Ананг. – Їхні імена ми пам’ятатимемо довіку: Маконс! Везаванге!

- Маконс! Везаванге! – хором повторили шиай-аренки за нею.

- Коли вони з’явилися на світ, то почули сміх – то світ радів новому життю, а новонароджені плакали. Минули роки, і зараз вони летять у нічному небі. Летять і радіють, легкі та вільні, не знаючи, що світ за ними плаче. І ми плачемо за ними! Їхні імена ми пам’ятатимемо довіку: Маконс! Везаванге!

- Маконс! Везаванге!

- Саме так і потрібно прожити життя! Пройти свій шлях гідно, хоробро, гордо! Пам’ятайте про молодих мисливців, що полишили сьогодні нас. Пам’ятайте… І най Змія невтомно споглядає за нами.

Із цими словами жриці почали виливати на білу тканину зміст чорної карафи – нерозбавлене масло кехо, в’язку рідину з різким смородом. Масло розпливалася великими темними плямами. Коли карафа спустіла, жриці зробили три кроки геть від мертвого тіла.

- Твоє тіло більше не потрібно тобі, Везаванге. Прощавай! Вааджіє! – крикнула мейера й скинула руки вгору.

Тієї ж миті плями кехо загорілися високим зеленим полум’ям без диму та запаху. Голодні язики вогню подібно зміям обійняли тіло, з тріскотом пожираючи тканину й плоть. У моторошних зелених відблисках чарівного полум'я закляклі шиай-аренки здавалися привидами. Навіть матір Везаванге, яка повернулася від води, ледь тримаючись на ногах, мовчала, а по її щоках безупинно лилися сльози.

Жриці повільно підійшли до чаклунського вогню, обступили тіло й скинули руки в першій фігурі ритуального танку. Чі-Ананг почала спів – високий нерозбірливий мотив, страхітливий і гіпнотичний. У такт йому жриці виламувалися у дивних незграбних позах, то застигаючи в них, то перекочуючись у нові. Час від часу, коли мейера підіймала голос, вони викидали руки вперед – і з їхніх долонь у полум'я летіло чорне пір’я. Великі пір’їни одразу ж в’янули й розчинялись у вогні, а неприємний запах паленого пір’я змішувався зі смородом масла кехо.

До вогню підійшли мати та Аїгва, кохана дівчина Везаванге. Аїгва обережно підтримувала під руку сліпу від сліз матір. Обидві тримали довгі пасма власного волосся, зрізаного на знак скорботи. Як незвично вони виглядали без нього… Жінки мовчки вкинули волосся до полум’я та повільно повернулися до інших селян.

Крук чекав, доки церемонія скінчиться: він був певен, що саме тоді все тільки й розпочнеться. І мав рацію.