Розділ без назви (3)

Її погляд знайшов Крука серед шиай-аренків і проткнув його холодною ненавистю.

Мейера розвернулася й зникла у піраміді, змії та жриці поквапилися за нею. Услід їм радісно кричали люди, святкуючи щасливу новину.

Чі-Ананг не збрехала. Тієї ж ночі почалася злива, яка не вщухала чотири дні й чотири ночі.

Чутки про гйорра не зникли – навпаки, вони росли з кожним днем. Змія гнівається на нас! Змія накликала посуху. Змія випустила гйорра… Буде нова смерть!

Але жриці мовчали. Чутки про гнів богині так і лишалися чутками.

Мисливці перестали ходити на полювання наодинці. Навіть до аніквеби ходили по двоє. Тільки Крук продовжував полювати соло, проте вже не так часто, як раніше. Щоразу виходячи на болота, Пол діяв украй обережно. Його нові, перероджені відчуття допомагали в цьому: Пол наче зливався з болотом в одне ціле, знаючи, куди поставити ногу, коли затамувати дихання, де обійти підозріле місце. Але цього було недостатньо, якби він зустрів гйорра. Адже деякі зниклі мисливці також пройшли посвяту, проте загинули.

Оде-Імін нічого не казала про гйорра та небезпеку. Вона просто обіймала його перед стежкою до аніквеби, і він читав її думки: не полишай нас самих, Макадегване, будь обережний. Пам’ятай про нас, Поль-Крук, і повертайся живий та здоровий! – думала Оде-Імін, а Крук чув цей голос.

Він почав тонко відчувати її після ночі посвяти, коли вони назвали одне одному свої справжні імена. Іноді Оде-Імін не потрібно було нічого казати, щоб Пол уже відповів їй.

То були щасливі дні.

* * *

Повернувшись із чергового полювання додому, Крук зустрів біля дверей старого знайомого.

- Бівабіконс! – щиро зрадів Крук. – Привіт тобі!

- Доброго дня, Макадегване, – відповів його колишній провідник. На лобі Бівабіконса Пол помітив нове татуювання, невеликий хрестик. – Маю для тебе гарну звістку.

- Ви дістали мені рушницю?

- Ні, Макадегване, на жаль. – Знітився молодий болотник. – Але караван цього разу привів мій батько. Якщо ти бажаєш зустрічі, він із радістю прийме тебе.

Авжеж, Крук бажав! Він не бачив вождя касти Нелу з дня втечі – той майже ніколи не полишав міста, а каравани водив його старший син Бівабіконс.

Розписаний зміями шатер Венджігіжига був найбільшим з наметів невеличкого містечка біля підводів каравану. Містечко це народжувалося щоразу із торговим візитом касти Нелу. Поміж возів (у деяких упізнавалися остови старих кебів) розквітали намети, де спочивали чоловіки – весь шлях від міста до селища вони проводили, позмінно впрягаючись у підводи. Жінки готували на невеличких вогнищах вечерю. Дітей із собою Нелу ніколи не брали.

Венджігіжиг сидів біля свого розкішного намету й зосереджено палив люльку («пив дим», як казали шиай-аренки). На ньому був старий шкіряний одяг, на обличчі пролягли нові глибокі зморшки, але зеленуватої коси сивина не торкнулася. Біля поношених брудних чобіт вождя лежала рахівниця – лаковане дерево з потемнілими кісточками. Болотник задумливо споглядав дим примруженими очима.

- Радий бачити тебе, старий друже, – привітався Крук.

- Час схожий на дим. Здається, ми бачилися лише кілька днів тому, а майже чотири роки минуло… Я теж радий бачити тебе, Макадегване, – болотник привітно кивнув йому і жестом запропонував сісти поруч.